Розділ 25. Сліди на снігу

Зима принесла в місто не лише сніг і холод. Вона принесла дивну, тягучу тишу, в якій кожен звук здавався важливішим за звичай. Дахи були вкриті товстим шаром білого пухкого снігу, дерева стояли в сріблястих мереживах, а повітря пахло димом від печей. Люди кутались у шарфи, поспіхом переходили вулицю, а в цій поспішності відчувалося: всі чогось чекають.

Данило йшов засніженим подвір’ям старої церкви, де щотижня роздавали теплі речі й гарячий чай для тих, кому зима була особливо важкою. Його кроки залишали чіткі сліди на снігу. Не тому, що він ішов повільно, а тому, що кожен його крок був наповнений відчуттям: сьогодні щось зміниться. І не факт, що в легший бік.

Біля входу до храму сиділа старенька жінка. Куртка на ній була поношена, вицвіла, рукави залатані. Її руки тремтіли, але в очах, що дивилися на нього з-під вовняної хустки, горіло щось більше за втому — надія, крихітна і водночас болісна.

— Ви… той, хто людям допомагає, — прошепотіла вона, наче боялась, що хтось почує і злякається.

— Якщо Бог дозволяє — то так, — тихо відповів Данило.

Вона ковтнула клубок у горлі.
— Мій син… у в’язниці. Не ангел він, але й не вбивця. Його підставили. А я нічим не можу допомогти. Ви… може, ви зможете?

Данило нахилився, поклав руку їй на плече й заплющив очі. Усередині щось стиснулося й почало пульсувати. Перед ним пронеслися образи, уривки подій, відчуття запахів і голосів, ніби хтось розгорнув перед ним зім’ятий сувій часу.

Він побачив: сина справді підставили. Це зробив чоловік, який мав великий борг і «викупив» собі свободу, звинувативши іншого. Сьогодні цей зрадник мав виступати в суді як головний свідок обвинувачення.

— Ви не самі, — сказав Данило, розплющивши очі. — І він теж не сам. Я піду туди, де ще можна змінити хід речей.

---

Судова зала була напруженою, як струна. Вікна запітніли від тепла і людського дихання. Прокурор перегортав папери, готуючись до фінального слова, а головний свідок сидів, розвалившись у кріслі, з виразом обличчя людини, впевненої у власній безкарності.

Двері відчинилися. У залу зайшов Данило. Його постать була спокійною, але погляд — глибоким і холодним, наче він бачив крізь шкіру й м’язи, прямо до істини, яку дехто прагнув приховати.

— Ваша честь, — його голос був рівним, але мав ту інтонацію, що змушує прислухатися навіть тих, хто не хоче. — У мене є інформація, яка змінює суть справи. Прошу кілька хвилин, щоб представити докази брехні головного свідка.

Суддя насупив брови — такі втручання не любили. Але щось у поставі Данила, його тоні й спокої змусило його схвально кивнути.

І в ці кілька хвилин Данило зробив неможливе. Він назвав імена, адреси, деталі змови. З кишені він дістав невелику флешку й поклав перед суддею. Це був запис із прихованої камери: колишній знайомий свідка, наляканий, але готовий говорити. Вранці він підкинув цю флешку Данилові, зізнавшись у правді, яку боявся виголосити сам.

Зал наповнився гулом. Прокурор нервово перебирав папери. Головний свідок, ще кілька хвилин тому самовпевнений, зблід і почав сіпатися.

Справу призупинили. Свідка арештували просто в залі суду. Ланцюг брехні почав розсипатися.
---

Коли Данило вийшов на вулицю, сніг падав густо, тихо, ніби намагаючись прикрити старі сліди. Він зупинився на сходах і побачив стареньку жінку. Їй уже повідомили телефоном. Вона стояла, тримаючи в руках свій потемнілий від часу молитовник, і не вірила власним очам.

— Він вийде? — запитала вона, і голос її тремтів.

— Так. Не сьогодні. Але скоро. Бог уже почав вирівнювати цю криву дорогу.

Вона мовчала кілька секунд, потім обережно обняла його, так, як обіймають тих, хто повертає надію.
— Ви не просто допомагаєте людям, — прошепотіла. — Ви очищаєте світ… Хай вас Бог береже.

Данило усміхнувся сумно, але щиро.
— Це не я. Це Той, хто дав мені змогу бачити трохи більше.

Він рушив далі. Сліди на снігу повільно зникали під новим білим покривалом, але він знав: справжні сліди добра — невидимі, але вони залишаються в людських серцях назавжди.