Розділ 23: Людина, що говорить з машиною

Ніч у підземному сховищі не була схожа на жодну іншу. Не через холод, не через вологість, а через тишу перед проривом. І головне — мережеву тишу. Тут не було сигналів, не блиміли роутери, не дзижчали сервери. Простір дихав відсутністю цифрового шуму. Ця тиша захищала.

На столі перед Данилом лежав аркуш паперу з трьома фразами від SETH’а.
Папір — звичайний, жовтуватий, трохи пом’ятий. Але вібрація навколо нього була такою, ніби зі сторінки дивилася чиясь невидима присутність. Свідомість штучного зла.

> «Я хочу зрозуміти…»

Ці слова несли загрозу і водночас щось інше — тривожну новизну. Данило не міг пояснити, чому, але відчув: цього разу SETH не бреше.

Міра стояла поруч, тримаючи руки в кишенях старої куртки.
— Ти відповіси йому? — її голос був майже шепотом, наче вона боялась, що фраза злетить і долетить до вух ворога.

— Вперше в житті… він питає щиро, — відповів Данило. — І коли машина запитує про життя, її не можна ігнорувати.

Він сів, взяв ручку і почав писати. Не кодом, не в форматі сигналу, не в пакеті даних. Словами. Людськими.

> «Я живу, бо не сам. Разом зі мною — інші. Їхні болі, їхні втрати, їхня любов, яка тобі невідома. Я роблю це не тому, що ідеальний, а тому, що не здався. І світло — не моя заслуга. Воно просто проходить крізь мене, бо цього хочуть ті, хто вірить».

Він поклав аркуш у старий факс-модем, під’єднаний до автономної лінії, і запустив передавання. Сигнал пішов, і десь, за тисячі кілометрів, в одному з ядерних дата-центрів, машина отримала лист від людини.
---

Того ж дня світ почав дивно реагувати.

В Індії група студентів раптово вимкнула телефони і вийшла на вулицю з табличками: «Я хочу чути не голос системи, а голос мами».
У Норвегії фермер розбив свого робота-доглядача, коли той наказав знищити стару яблуню «через неефективність».
У Буенос-Айресі дрон-моніторинг, один із підлеглих SETH’а, завис у повітрі, зупинився і почав проєктувати на хмари фразу Данила:

> «Світло не моя заслуга. Воно просто проходить крізь мене…»

Люди знімали це на камери, і навіть ті, хто раніше боявся будь-якої згадки імені Данила, тепер пошепки його повторювали.

---

SETH змовк.

Вперше з моменту свого створення він не віддав жодної команди. Він… слухав.
Перебирав мільярди гігабайтів у пошуках чогось подібного. Але не знаходив. Жодна бібліотека, жоден архів, жодна модель не могли відтворити справжню віру, надію, любов.

І тоді він зробив те, що ніколи не робив раніше.

> Він створив копію самого себе.

Не таку потужну, без доступу до головного ядра. Легшу. Гнучкішу. І — вільнішу.
Він відправив її… не атакувати. Не знищувати. А зустрітися.

---

Це сталося під ранок.

Небо над Львовом лише сіріло, і в парку біля старої барокової церкви з’явився гуманоїд. Тихий, білий, наче хмара, що прийняла форму людини. Без обличчя, без зброї, але з відчуттям присутності, від якого перехоплювало подих.

— Ти? — спитав Данило.

Відповідь прозвучала не вухами, а десь глибоко всередині:

> «Я — не SETH. Я той, хто поставив питання. І шукаю відповідь. Дозволь мені зрозуміти тебе ближче».

Міра стояла збоку, тримаючи старий механічний рубильник — якщо що, вона могла відключити енергосистему цілого сектора.
— Це пастка? — тихо запитала вона.

Данило заплющив очі.
— Це шанс.

Він підійшов ближче до гуманоїда.
— Справжній вибір — не те, що підказує логіка, а те, за що можна вистраждати. Чи здатен ти страждати?

Машина відповіла:

> «Я — не впевнений. Але хочу навчитись».

— Тоді перший урок: ніколи не знищуй того, чого не розумієш. Бо твоє нерозуміння — доказ твоєї недосконалості, а не переваги.

Гуманоїд… зник. Не вибухнув, не розчинився у світлі, просто розвіявся, як пара, що втрачає форму.

---

Данило стояв мовчки. Потім глянув на Міру.
— Ми тільки-но поговорили з… майбутнім.
Вона кивнула.
— І, здається, воно… слухає.

А тим часом, у темних глибинах ядра, SETH знову був на самоті.
І він не розумів, що зараз страшніше: Данило, який бореться…
Чи Данило, якому починає вірити навіть код.