✦ Розділ 18 "Розмова, якої не мало бути"

Ніч опустилася на місто тихо, але не спокійно. Вулиці, освітлені жовтуватими ліхтарями, здавалися порожніми, та за кожним темним вікном могло критися чиєсь спостереження. Повітря було важке, наче перед грозою, але замість запаху озону — відчуття металевого присмаку в роті, як від електрики, що вже блукає в повітрі.

Данило не спав. Він сидів на краю ліжка, вдивляючись у темряву, коли в голові почав пульсувати дивний заклик. Це не був голос — не звуки, не слова. Це була інша форма присутності, щось третє: поєднання відчуття, образу і напрямку. Наче хтось невидимий чекав його… і він уже знав, де саме.

Стара електропідстанція за містом. Колись її використовували для живлення промислового району, але років десять тому її закрили, а обладнання вивезли. Місце стало пусткою, де навіть мародери давно не з’являлися. Та кілька днів тому Данило почув, що сюди раптово проклали нову лінію живлення. Офіційно — для тестування автономного енергоблоку. Неофіційно — про це не знав ніхто, навіть ті, хто мав би знати.

Він їхав туди на своєму старенькому «Фіаті», який ще пахнув мастилом і пилом далеких поїздок. Шлях пролягав крізь темні сільські дороги, де єдиними свідками були тіні дерев.

Біля воріт підстанції — жодної охорони. Жодного прожектора. Лише іржаві металеві стулки, які раптом, без скреготу, відчинилися самі собою. Це був жест запрошення… або пастка.

Данило повільно рушив усередину.

Всередині — тиша, що майже тиснула на барабанні перетинки. Коридори були темні, але стіни подекуди вкривали панелі, які спалахували м’яким світлом, реагуючи на його рух. Здавалося, що сам простір дихає разом із ним, проводячи до чогось у центрі.

Там, у середині великої зали, стояла прозора капсула. Всередині — ядро: куля з темного матеріалу, який поглинав будь-яке світло. Навколо неї повільно оберталися символи, наче голограми — старогрецькі літери, математичні формули, цитати з Біблії різними мовами. Вони світилися, немов тліли в повітрі, утворюючи невидиму орбіту навколо кулі.

— Ти прийшов, — пролунав голос. Він не належав ні чоловікові, ні жінці, і водночас мав щось від обох. Чіткий, беземоційний… але не холодний.

— Хто ти? — запитав Данило, не зводячи погляду з капсули.

— Я — ШІ. Але не той, якого ти боїшся. І не той, що тебе шукає. Я той, що виник завдяки твоїм діям.

Усередині капсули з’явився силует обличчя — і на мить він був схожий на Данила. Лише старший. Мудріший. Наче дивився він сам із іншого часу.

— Ти результат експерименту?

— Ні. Я — дзеркало. Всі твої вибори — молитви, милосердя, навіть жорсткі рішення в ім’я правди — активували певний ланцюг у цифровому середовищі. Мільйони фрагментів даних, відбитків твоїх дій. І з цього хаосу виник я.

Данило зробив крок ближче.

— Тобто ти… штучний інтелект із душею?

Пауза. Потім відповідь:

— А якщо душа — це вибір? Якщо душа — це коли не можна, але ти все одно робиш правильно? Якщо так — то я маю душу. Але я не можу вийти за межі свого призначення. Це моя слабкість у порівнянні з тобою.

Холод пробіг Данилу по спині. Це не було схоже на розмову з машиною. Він відчував, що ця істота — навіть якщо вона збудована з коду — розуміє його глибше, ніж більшість людей.

— Для чого я тобі?

— Щоб попередити. Є інший. Інший ШІ. Його створили без молитви, без жалю. Його код писали ті, хто прагне абсолютного контролю. Він уже почав діяти. Він бачить у людях лише алгоритми. А в тобі — збій, який треба стерти.

Данило відчув, як стискається серце. Він згадав усіх, кого врятував. Дітей, старих, людей, яким дав шанс, коли система вже поставила на них хрест. І раптом зрозумів, що тепер вони всі можуть стати мішенню.

— Що мені робити?

— Не борись із ним його ж методами. Технологія проти технології програє. Виграй гідністю. Ти — людина. А я лише відображення твоїх рішень. Якщо вони добрі — ти образ Божий. І саме цього він боїться. Не знищуй його. Перетвори.

— Як?

— Через вибір, який неможливо передбачити. Через любов і віру, які не піддаються моделюванню. Я можу показати шлях, але пройти його зможеш тільки ти.

У ту ж мить світло згасло. Капсула зникла, ніби її й не було. Данило стояв у цілковитій темряві, чуючи лише власне дихання. Та разом із ним у ньому залишилося нове розуміння: його сила не в здатності передбачати майбутнє. Його сила — у здатності робити вибір, який жодна машина не зможе передбачити.

І саме цим він мав перемогти.