Розділ 20

- Так, юначе, заспокойтеся. А то Ви такий блідий, що нам доведеться ще й Вас відкачувати. Все добре буде із Вашою дівчиною. Я укол їй зробила, зараз  трошки полежить... 

- Ой, а я ж Вас знаю. Ви Богдан Зінченко. Ваші виступи на чемпіонатах зі спортивної гімнастики – це було щось фантастичне. Я сам трохи спортивною гімнастикою у дитинстві займався. Щоправда, потім кинув. Але дивитись змагання люблю. А ви так класно завжди виступали. Так, а ця дівчина... Це ж Женя Ніколайчук? Офігіти! Зіна, ти б бачила, що ця мала на спортивних брусах витворяла. То ви тепер разом? Оце так! Два такі круті гімнасти... А можна мені автограф.

Крізь мою ще затуманену свідомість прориваються два голоси. Жіночий, який звучить тихо та заспокійливо. І чоловічий – захоплений та гучний. Занадто гучний після тієї тиші в яку я поринала під знайомий стукіт серця. І якщо чесно, то мені дуже хочеться втекти від цього галасливого водоспаду слів і знову пірнути в те тепло, що оточувало мене. Адже там було так спокійно, затишно та... надійно.

- Вітю, ну, ти що взагалі з головою не товаришуєш?! – уже з обуренням звучить жіночий голос. - Дівчинка тільки до тями почала приходити. Хлопець теж весь на нервах. А тобі автограф подавай! 

- Ой, і справді. Щось я реально туплю. Просто я так зрадів...

- Я все розумію, але не забувай, що ми на роботі. До речі, я так розумію Вас, Богдан звати? Так от, Богдане, я б, звичайно, радила дівчину до лікарні відвезти. Все-таки вона свідомість втратила. Краще обстежитись. Можливо Ваша дівчина вагітна."

" Ну, все, припливли! Гей, подруго, давай швидко приходь до тями. А то тобі вже вагітність приписують. Ще й від нашого обожнюваного Богдана В'ячеславовича. Ні, ну я як би не особливо проти ..."

- Ні, не треба... до лікарні. Зі мною... все добре. Я просто...трохи перенервувала, — хриплю я і хоч насилу, але все ж таки розплющую очі.

Ні, ну мені ось зовсім не подобається повернення тієї колишньої Жені, яка так і норовить зруйнувати моє спокійне життя. От сиділа б собі десь у дальньому куточку... Хоча добре, зараз вона принаймні хоча б допомогла остаточно прийти до тями. А то й правда Зінченко подумає, що я... Ото ж гадство, та мені взагалі байдуже, що він подумає про мене.

Але в лікарню я по любому їхати не хочу. Он хай краще  Богдана В'ячеславовича забирають. У нього походу від новини про мою "вагітність" серцевий напад зараз станеться. Ну, нічого нехай понервує трохи. 

- Женя... ти... Може й справді... краще в лікарню..., — охриплим голосом ледве видавлює Зінченко. - Пробач... адже я не знав...

"Ого ось це накрило нашого викладача. Зараз ще і його відкачувати доведеться. Так, подруго, я, звичайно, розумію, що ти сердишся на нього. Але якось не хочеться, щоб хлопця інфаркт схопив. Так що підіймай своє тіло і марш зі швидкої. І Богдана прихопити з собою не забудь. Все - таки він нам, можна сказати, життя врятував."

"Ага спочатку довів своєю неадекватною поведінкою до втрати свідомості, а потім почав рятувати мене. Прямо героїчний вчинок здійснив", - подумки огризаюся я, тому що колишня Женька зі своїми коментарями вже починає напружувати мене.

- Я ж кажу, що зі мною все добре. До речі, Ви маєте не дуже гарний вигляд, Богдане В'ячеславовичу. Може Вам також потрібно зробити укол. Від неадекватної поведінки. Або від сказу. Саме те у Вашому випадку, — з роздратуванням видихаю я.

- Дякую за турботу, Женю, але я якось і сам впораюся. Головне, що ти почуваєшся краще. Он вже й зухвало поводитися починаєш. Це мене тішить. Значить, лікарня скасовується? - зітхає з полегшенням Зінченко.

– Однозначно. У мене не найприємніші спогади про цей заклад, — посміхаюся я, простягаючи йому руку. - А ось від допомоги я все-таки не відмовлюся. Голова трохи крутиться. Допоможете мені піднятися?

– Без проблем. Іди до мене, білченя, — на губах Богдана В'ячеславовича з'являється задоволена посмішка і він підхоплює мене на руки. 

- Я наче просила просто допомогти мені встати, а не відразу підхоплювати на руки, - бурчу я, але все ж таки, ніби ненароком, притискаюся до його грудей.

Не знаю чому, але мені просто життєво необхідно знову почути стукіт його серця. І це зовсім не означає...

- До речі, водій швидкої дуже любить спортивну гімнастику і він наш із тобою фанат, - міцніше притискаючи мене до себе, тихо вимовляє Зінченко. 

– Я чула. Він, здається, ще просив автограф? До речі, можете вже поставити мене на землю. Далі я вже якось сама впораюсь.

Богдан В'ячеславович з явним небажанням випускає мене зі своїх обіймів. Але не опускає на землю, а саджає на лавочку, що стоїть поруч з нами.

- Посидь тут, а я зараз водія приведу. Все-таки не так часто трапляються такі віддані фанати. Ти ж не проти дати йому автограф?

- Я... я ж казала, що не хочу... 

- Женю, це просто автограф для людини, яка щиро захоплюється тобою, - рішуче перебив мене Богдан В'ячеславович. - І ти маєш пишатися собою, а не замикатися в собі, намагаючись забути про те, що було сенсом твого життя. Повір, я найменше зараз хочу тиснути на тебе. Ти розумна і сильна дівчина, і я впевнений...

- Добре. Кличте водія, — важко зітхнувши, кивнула я. - Але давайте відразу домовимося, Ви більше ніколи не діставатимете мене своїми повчаннями. І лізти в моє життя теж не будете.

- Обіцяю, поводитись максимально адекватно. Тому що ще одної твоєї непритомності я не перенесу. Ну, а про решту... Загалом, думаю домовимося, білченя, — усміхнувся Зінченко, а в його очах спалахнули хитрі іскорки.