Розділ 19

– У Вас прямо ідеальна пам'ять, Богдане В'ячеславовичу. Ідеальна і водночас дуже вибіркова. І знаєте, я теж вирішила взяти з Вас приклад та викреслити зі своєї пам'яті всю непотрібну інформацію. А навіщо пам'ятати те, що не так важливо. Ви зі мною згодні, Богдане В'ячеславовичу?

Слова вилітаю раніше, ніж я встигаю зрозуміти, що вони можуть спровокувати черговий конфлікт. І судячи з миттєво потемнілих очей Богдана В'ячеславовича і з того, як з його губ зникає посмішка... Загалом, виявляється не так і легко контролювати свої емоції. Особливо коли в серці живе давня образа, яка причаїлася, чекаючи свого часу. А тут ще й зрадницька втеча дівчат. І Зінченко просто весь такий усміхнений, позитивний і... колишній. В мене взагалі з'явилося відчуття, що я повернулася в минуле. Ось тільки у мене з пам'яттю теж немає проблем і я пам'ятаю, як мені було боляче і прикро, коли він зненацька зник із мого життя.

Ні, я, звичайно, чудово розуміла, що молодий, перспективний тренер не міг втратити шанс виконати свою мрію. І, напевно, не повинен був посвячувати у свої плани всіх людей, що його оточують. Але я довго не могла забути нашу останню зустріч і його слова про те, що я обов'язково одужаю, стану на ноги, повернуся в спорт. А він буде поруч, щоб підтримувати та допомагати мені. І я вірила. Вірила кожному його слову. І пообіцяла, що швидко відновлюсь і обов'язково повернуся у спорт, щоб виграти чемпіонат Європи. І навіть попри те, що Зінченко зник із мого життя, я все одно пам'ятала про дану йому обіцянку. Пам'ятала і зробила все можливе та неможливе, щоб виконати її. А після перемоги на чемпіонаті якийсь час все ще чекала, що він...

Хоча тепер це вже не має значення. Переболіло, переламало та пройшло. Хоча, як виявилося, образа все ж таки залишилася. І тепер вона прозирає в кожному моєму слові. І судячи з потемнілого погляду Богдана В'ячеславовича, він розуміє про що я говорю.

- Люди часто роблять помилки, не розуміючи, що для них важливо. Тому вибач, Женя, але я не зовсім згоден з тобою, — трохи охриплим голосом вимовляє Зінченко, пильно дивлячись мені в очі. - Не можна назвати непотрібною інформацією та викреслити зі своєї пам'яті все, що було важливо для тебе. І мені важко віритися, що ти ось так запросто змогла залишити в минулому те, що було сенсом твого життя. Так, згоден, тобі довелося пережити чимало болю та розчарування. І я розумію, що певною мірою теж був причиною твоїх розчарувань, бо мав...

- Це Ви зараз намагаєтесь виправдатися переді мною? Дуже вчасно, Богдане В'ячеславовичу. Минуло лише чотири роки, — посміхнулася я. - Та й взагалі, давайте більше не порушуватимемо тему минулого. Мене цілком влаштовує моє сьогодення. І я не збираюся нічого міняти у своєму житті. А ось до Вас у мене буде дуже переконливе прохання - не лізьте в моє життя зі своїми повчаннями. І свою неадекватну поведінку стосовно мене теж перегляньте, будь ласка. Ось бачите, я дуже культурно спілкуюся з Вами, Богдане В'ячеславовичу. І сподіваюся, що Ви теж перестанете діставати мене. Інакше...

- Поскаржишся своєму Артему? Так здається, звуть твого хлопця? - примружившись, насмішкувато посміхнувся Зінченко. - Пробач, але за ці три місяці я не помітив, щоб він дуже рвався захищати тебе. А під час останньої нашої зустрічі з ним, взагалі вирішив, що краще втекти.

- Та ти... Ви... Ну, ось що Ви... за чоловік... такий!

Мене накриває такою потужною хвилею обурення та гніву, що я починаю задихатися. І мені б зараз точно не завадила здатність Свєти, яка в стані шоку може виплескувати з себе цілий гірський потік зі слів. А  у мене тільки й виходить -  рвано хапати повітря і з хрипом видавити з себе кілька слів. І судячи з переляканого погляду цього... Загалом, мабуть, я зараз  виглядаю не зовсім... добре. 

- Так, Женя, спокійно. Давай потихеньку – вдих – видих. Викличте швидку. Білченя, йди до мене. Ось так, розумничка, обійми мене за шию. Ми зараз на повітря... Ти тільки тримайся. Чуєш, білченя, тримайся. Ти ж у мене сильна дівчинка.

Крізь гул стривожених голосів, я чітко вловлюю тільки один голос, який встигає одночасно заспокоювати й підтримувати мене і говорити з людьми, які нас оточують. А потім  гул  голосів затихає і залишається тільки тепло, яке ніби огортає все моє тіло. І такий знайомий стукіт серця, який я, виявляється, так і не змогла забути.