Розділ 17

- Ніколи не повірю, що такий розумний, харизматичний і дуже привабливий молодий чоловік без жодної причини може діставати й виносити мозок симпатичній дівчині. Зізнайтеся, запали на нашу Женьку? Вона у нас, між іншим, розумниця, красуня та взагалі дуже талановита дівчина. Правда надто правильна. Але в її випадку це скоріше позитивна риса характеру. І Ви, до речі, даремно витрачали час, дістаючи її. Могли б одразу сказати, що вона Вам подобається. 

Діна з хитрою усмішкою дивиться на Богдана В'ячеславовича і її, здається, зовсім не бентежить, що вона своєї прямолінійності довела до шокового стану своїх подруг і... Якщо чесно, то я навіть боюся подивитись на викладача, який сидить поряд зі мною. Та мені взагалі, зараз, хочеться терміново телепортуватися з цієї кондитерської та опинитися вдома. У рідних стінах, де я можу сховатися від усіх і хоч трохи прийти до тями. Тому що від усієї цієї маячні, яку несе Діна мої щоки палають так, наче я засунула голову в багаття. А серце б'ється в такому шаленому ритмі, ніби готове вискочити з грудей і бігти не оглядаючись  якнайдалі від усього цього...

Ні, ну, я звичайно, знала, що Діна у нас дівчина "без гальм" і звикла до її "наївної прямолінійності", хоча іноді мені здається... Добре, зараз не про це. Загалом, сьогодні подруга перевершила саму себе і нахабно намагається переконати Богдана В'ячеславовича, що я...йому подобаюся? Ну це вже явний перебір! 

- А Ви, Діно, як я розумію, у нас експерт із чоловічої психології? – крізь мою загальмовану свідомість проривається спокійний і трохи глузливий голос Богдана В'ячеславовича. - Ще й свахою, зважаючи на все, підробляєте? Ні, я, звісно, ​​повністю згоден із Вами. Євгенія справді дуже талановита дівчина. Ну і в іншому я теж підтримую Ваші слова. Ось тільки мені здається, що Ваша прямолінійність у цьому випадку не зовсім доречна. І на майбутнє, я порадив би Вам перш ніж озвучувати свої думки задуматися про те, чи не принесуть Ваші слова... дискомфорт людям, що оточують Вас.

- Ну і що я такого сказала? Я, між іншим, заради Жені стараюся, — ображено надула губи Діна. 

А я дивлюся на неї й мої пальці самі собою стискаються в кулаки. І мені, ось реально, так і хочеться дати подрузі хороший такий потиличник. До речі, вперше за часи нашої дружби. І висловити все, що я думаю про її неадекватну поведінку. Щоправда, мені навряд чи вийде поговорити з нею так само тактовно, як це зробив Богдан В'ячеславович. Як би я не злилася на нього, але маю визнати – Зінченко завжди вмів знаходити правильні слова, щоб вказати людині на недоліки та проколи, при цьому намагаючись не образити її. 

"Ага, і сьогодні він прямо дуже тактовно намагався влізти у твоє життя. Хоча, чому намагався. Він проник у нього ще три місяці тому і весь цей час спеціально виносив тобі мозок і виводив на емоції. На справжні, живі емоції. І взагалі, може нам час переглянути наші життєві пріоритети. Якось нудно стало в цьому спокійному та розміреному житті. Тим більше що перші кроки вирватися з нього ми вже зробили. Відповідь Інзі була дуже заліковою. А тортик на її обличчі виглядав вражаюче."

Ну, так, ось зараз саме час для філософських виливів тієї непокірної частинки колишньої Жені, яка, після мого рішення кардинально змінити своє життя, надійно сховалася в найдальших куточках мого серця. Але, як виявилося, причаїлася вона не на довго. І відколи в моєму житті знову з'явився Богдан Зінченко мені все складніше контролювати свої емоції. Ось і Діні все-таки дуже хочеться відважити потиличник. А ще...

- Так, дівчата, я обіцяв пригостити вас тістечками та кавою. І від своїх слів не відмовляюсь. Діно, Ви які тістечка любите? - голос Богдана В'ячеславовича звучить спокійно і невимушено, а я, нарешті, наважуюсь поглянути на нього.

Спочатку краєм ока, щоб непомітно роздивитися його обличчя. І коли я бачу на його губах знайому посмішку, яку я раніше дуже часто бачила у своїх снах, моє серце якось надто дивно реагує на неї. То завмирає, то влаштовує марафонський забіг. І така реакція мені зовсім не подобається, тому що...

- Я празькі тістечка люблю. Але скласти компанію вам не вдасться. Я тут згадала, що мені ще в бібліотеку забігти треба, — починає швидко тараторити Діна, а її лікоть, ніби зовсім ненароком, зачіпає руку Свєти. 

- Ой, точно, нам на завтра ще реферат треба писати. Діно, добре, що ти нагадала. Ну, ми тоді побігли, — різко підскочила зі стільця Свєта.

- Так, дівчата, я теж з вами, - заметушилась я, вже відчуваючи, що мої подруги явно щось задумали.

- Ні! – одночасно видихнули вони. 

І від цього дружнього і рішучого "ні" моє серце ніби зробило остаточний вибір і злякано завмерло в грудях.