Розділ 15 Богдан

- Але пів року тому під час тренувань вона знову отримала травму і... Я так розумію, що ти й сам уже встиг помітити, як сильно Женя змінилася, - тихо промовила Ірина Олегівна.

І судячи з її стривоженого погляду кардинальні зміни у характері Жені її турбують не менше, ніж мене. А ще я читаю в її очах якусь недомовленість. І мені чомусь здається, що саме в цей момент Ірина Олегівна вирішує, чи варто вивалювати на мене всю правду. Адже вона сама сказала, що її мучать якісь сумніви.

- Так, я помітив, що вона стала іншою. І якщо вже бути до кінця чесним, то сьогодні між нами відбулася не найприємніша розмова. З якої я зрозумів, що Женя чомусь хоче забути про все, що пов'язано зі спортом. Вона сказала, що тренування, змагання, травми залишилися в минулому. І я, до речі, також. Ну, тут я з нею цілком згоден, — з гіркотою промовив я. - Я сам винен, що чотири роки тому викреслив себе з її життя. Але чому Женя хоче забути про те, що завжди було сенсом її життя... Я, якщо чесно, зовсім не розумію.

- Ти знаєш, Богдане, я теж весь час думала, що могло так сильно вплинути на Женю. Адже вона справді, можна сказати, жила спортом. А перед змаганнями мені доводилося мало не виганяти Женю та її дівчат із залу. Дай їм волю, то вони б і ночувати там залишалися. Але після того падіння... — Ірина Олегівна замовкла і задумливо глянула на мене. - Знаєш, я навіть не знаю як правильно пояснити зміни, що відбулися в ній.Ось була сильна, цілеспрямована, життєрадісна, вперта, фонтануюча яскравими почуттями та емоціями дівчина і раптом... Немов усередині неї хтось клацнув вимикачем і все це миттєво зникло. Хоча ні, я не можу сказати, що зовсім зникло. Напевно, правильніше буде сказати - з'явилася нова Женя, яка перестала бути тією колишньою, справжньою. І яка майже відразу відмовилася бути тренером. 

- Женя знову зазнала серйозної травми? 

- Та в тому то і справа, що ні, - майже вигукнула Ірина Олегівна. - Вона показувала дівчаткам якийсь елемент на гімнастичному бревні й впала на руку. Вивих пальців не привід для того, щоб кинути спорт. 

- Особливо для Жені, - кивнув я, цілком погоджуючись із надто емоційною реакцією тренера. - Якщо вона після такої тяжкої травми спини змогла відновитися та повернутися у спорт, то вивих пальців для неї... Та, ну, повна маячня. Тут щось інше сталося.

– Або хтось вплинув на її рішення, – з роздратуванням видихнула Ірина Олегівна.

І по тому, як спалахнули гнівом її очі я зрозумів...

- Ірино Олегівно, я так розумію, Ви знаєте цього... когось? - пильно глянув я на жінку.

- Ой, Богдане, хотіла б я помилятися, але... Знаєш, я не вірю у всі ці прикмети та знаки долі, але сьогодні все-таки зроблю виняток. А інакше як ще назвати нашу зустріч з тобою. Ти єдина людина з якою я можу поділитися своїми сумнівами, — ніби ухваливши остаточне рішення, з полегшенням зітхнула Ірина Олегівна. - Загалом років десять тому у нас займався хлопчик - Артем Харченко. Ти його навряд чи пам'ятаєш. Та й пробув він у нас недовго. Хлопчик здібний, з амбіціями, що зашкалювали, але лінивий. Я зовсім не бачила в ньому тієї повної віддачі, яка повинна бути у спортсмена, який бажає досягти успіху. Так, Артем кілька разів посідав призові місця на змаганнях. Але після цього чомусь вирішив, що більше не варто напружуватись. І ось чесно, я полегшено зітхнула, коли батьки забрали його з нашої школи. Ну, а рік тому Артем знову з'явився в нас. Якщо чесно, то я одразу і не впізнала його. Ну, якось важко впізнати у двометровому, міцному хлопцеві, худенького хлопчика, який, до речі, конкретно потріпав мені нерви. І ось знаєш, Богдане, у мене всередині одразу з'явилося погане передчуття. Загалом виявилося, що цей Артем прийшов влаштовуватися до нас тренером. А оскільки в школі не було  вакансії, то Віктор Михайлович відмовив йому. Але хлопець виявився надто наполегливим і попросився просто так приходити та допомагати займатися з дітьми. І, якщо чесно, то через якийсь час я навіть почала сумніватися в моєму упередженому ставленні до нього. Все ж таки у хлопця батько якийсь впливовий чиновник і точно міг би знайти синові місце тепліше.А Артем, мабуть, хотів досягти всього сам. Ну принаймні у мене склалося таке враження. І не лише в мене. Мені здається, Женю він теж зацікавив своєю наполегливістю та повною самовіддачею. І коли пів року тому їхні дружні стосунки почали переростати у щось більше... Загалом, я за цей час багато думала, аналізувала, складала всі факти та... Все-таки я не вірю цьому хлопцеві. І те падіння Жені. Вона втратила рівновагу тому, що Артем саме в той момент упустив на підлогу штангу. Звук був такий гучний, що було б дивно, якби Женя не злякалася. Зрозуміло, що Артем одразу підбіг до неї, почав перепрошувати, метушиться, сам до травмпункту відвіз. І взагалі після того випадку більше ні на крок від неї не відходив. Але я не вірю у такі збіги. Тим більше, що за два тижні після падіння Женя написала заяву і пішла зі школи.

- А її місце, я так розумію, зайняв Артем, - я стиснув кулаки, відчуваючи, як усередині мене закипає злість.

Виявляється, інтуїція не підвела мене. Мені одразу не сподобався хлопець, який часто приїжджав до університету забирати Женю. Надто вже ідеальним він хотів здаватися. Та й у його поведінці стосовно дівчини прослизала награність. Ось я, навіть не роздумуючи, одразу врізав би по фізіономії викладачеві, який три місяці прискіпувався до моєї дівчини та псував їй нерви. Якщо чесно, то я вже готовий і сам собі врізати від душі, за свою хамську поведінку. А цей "дбайливий і люблячий" гівнюк... Добре, визнаю, спочатку я думав, що так упереджено ставлюся до нього тому, що... Добре, зараз я розумію, що все ж таки не помилився у своїх висновках. І якщо це хитре гаденя грає з почуттями Жені...

- Богданчику, може ти поговориш із Женею. Все ж таки вона завжди прислухалася до тебе. Ну, не вірю я, що вона сама вирішила піти зі спорту. Тим більше батьки Жені теж були проти того, щоб вона так кардинально змінювала своє життя. Та й дівчатка за нею сумують. Не зміг Артем порозумітися з ними. Ось я й прийшла просити її повернутись. Але я думаю, що вона скоріше прислухається до тебе. Поговори з нею, будь ласка.