Розділ 13 Богдан

"Ти не маєш права засуджувати мене. І втручатися в моє життя, теж не маєш ніякого права. Богдан Зінченко залишився в минулому. Білченя, на відміну від Вас, виявилося справжнім другом і було поруч, коли мені було..." 

- Важко. Їй було важко і боляче, — гарчу я, вбиваючись кулаками в боксерську грушу. 

Я не знаю скільки пройшло часу з того моменту, як за Женею зачинилися двері. Вона пішла, а я не можу забути її очі, сповнені болем та розпачем. І її слова, які вона кидала мені в обличчя з... Ні, у них точно не було ненависті до мене. Швидше образа, яка всі ці роки жила всередині неї. І яку Женя намагалася стримувати, попри всі мої причіпки та упереджене ставлення до неї. А я... я придурок. Бо замість того, щоб спокійно поговорити з нею... 

Я ще з більшою силою б'ю по груші, вкладаючи в цей удар усю злість на самого себе. І мені начхати на пронизливий біль і збиті до крові кісточки. Женя права, я не маю права втручатися у її життя. Я втратив це право ще чотири роки тому, коли порушив свою обіцянку бути поряд і підтримувати її. Так, я можу знайти тисячу виправдань свого зникнення з її життя. І, якщо чесно, то саме цими виправданнями й заспокоював своє сумління, коли зрідка згадував про Женю. І три місяці тому, коли доля, зовсім несподівано, знову звела нас, я, як останній придурок, вирішив, що найкращий захист – це напад. Не треба виправдовуватись і щось пояснювати. Набагато простіше почати прискіпуватись до дівчини, бо...

- Ідіот. А ти хоч раз за цей час поцікавився її життям? І як вона відновлювалася після травми? Молодець, Зінченко, наговорив дівчинці гарних слів про те, що треба вірити в себе, ніколи не здаватися і прислухатися до свого серця, вручив іграшку і... помчав за кордон, влаштовувати своє життя, — злісно видихаю я, а мій кулак знову врізається в боксерську грушу.

Біль знову пронизує мене, цього разу протвережуючи й змушуючи прийти до тями. Від того, що я зганятиму свою злість на безневинному спортивному снаряді та займатимуся самобичуванням, нічого не зміниться. Потрібно включати мізки та намагатися виправляти свої помилки. Минулі та теперішні. Але я не впевнений, чи захоче Женя говорити зі мною після всіх моїх витівок і неадекватних вчинків стосовно неї. Тим більше сьогодні я, здається, остаточно перейшов межу, нагадуючи їй про минуле, яке, судячи зі слів дівчини, вона намагалася забути.

І я ще більше починаю злитися на себе, бо зовсім не розумію, що, за час моєї відсутності, сталося з тією сміливою, цілеспрямованою дівчинкою, для якої спортивна гімнастика була сенсом її життя. Так, вона отримала дуже важку травму, але ж я бачив як горіли рішучістю її очі. І пам'ятаю як вона з упевненістю казала, що обов'язково незабаром одужає і повернеться у спорт. Так що ж мало статися...

- Добрий день. Вибачте, а Ви не підкажете... — жіночий голос вривається в мої думки, змушуючи повернутися в реальність. 

Я розвертаюсь і... завмираю, розгублено дивлячись на жінку, що увійшла до залу. Ну, ось, варто було згадати минуле і галюцинації не змусили себе довго чекати. Бо прямо в такі збіги я не вірю. Хоча з огляду на...

- Богдане? Богданчик це справді ти? 

Здається, не тільки мені важко повірити своїм очам. Ну, а якщо нас уже двоє, то галюцинації скасовуються. 

- Добрий день, Ірино Олегівно. Так, це справді я, - промовляю я, а на моїх губах з'являється посмішка. 

- Богданчику, а я одразу й не впізнала тебе. Все-таки стільки років минуло. Ти так змужнів. Як же я рада тебе бачити, — просто сяє від щастя жінка. 

- І я радий, Ірино Олегівно. Дуже радий. І... вибачте мені, — тихо вимовляю я, обійнявши її за плечі. - Я винен перед Вами. Ви стільки зробили для мене, а я...

- А ти пішов своїм шляхом. І я пишаюся тобою, тому що ти здійснив свою мрію і досягнув тих цілей, які поставив перед собою. Ти талановитий тренере, Богдане. І успіхи твоїх учнів найкраще тому підтвердження. Так, я не могла пропустити виступи твоїх учнів, — мабуть, побачивши мій здивований погляд, усміхнулася Ірина Олегівна. - І щиро раділа їхнім перемогам. Бо то були й твої перемоги. Великі перемоги, маленького хлопчика, який колись упевнено переступив поріг спортивної зали та заявив, що обов'язково стане чемпіоном.

- Цей хлопчик із самого дитинства був занадто самовпевненим, — посміхнувся я.

- У твоєму випадку самовпевненість цілком виправдовувала себе. Ти завжди був талановитим, цілеспрямованим та повністю віддавався спорту. І саме тому служив прикладом для інших. До речі, я так зраділа зустрічі з тобою, що зовсім забула, навіщо прийшла. Ти ж пам'ятаєш Женю Ніколайчук? Ти її білченям називав і казав, що у вправах на брусах їй немає рівних. Та ти, наскільки я пам'ятаю, і до лікарні приходив до неї.

- Так, Женя була дуже талановитою дівчинкою. І якби не травма... Ірино Олегівно, адже я поїхав тоді й... більше не стежив за її подальшою долею. Женя змогла повернутись у спорт? - насилу видавив я з себе. 

- Ой, Богданчику, повернутися вона повернулася. От тільки... Навіть не знаю, чи варто тебе навантажувати тими сумнівами, які мучать мене, — тяжко зітхнула Ірина Олегівна.

- Варто, - рішуче кивнув я. - Ви можете розповісти мені про все, що вас турбує. Особливо якщо це стосується Жені. Тому що я... я дуже винен перед нею.