Розділ 11

– Ніколайчук, а Ви куди зібралися? Спортивний інвентар сам собою не складеться на місце. Хоч якось компенсуйте Вашу відсутність на моїх заняттях. 

Глузливий голос Богдана В'ячеславовича наздоганяє мене в той момент, коли я, в компанії своїх однокурсників, виходжу зі спортивного залу. А я вже майже повірила, що зможу уникнути "милого" спілкування з ним. Тому що вперше за три місяці я сьогодні відчула себе... невидимкою. І, от чесно, навіть не знала радіти чи напружуватися від того, що викладач увімкнув режим  повного ігнорування і вдавав, що просто не помічає мене. Жодних підколів, зауважень і спроб роздраконити мене. Загалом, я реально не знала, як реагувати на різку зміну його поведінки. Але тепер розумію, що це був тимчасовий затишок і цей гівнюк...

"Ось же гадство! І за які такі гріхи Ви звалилися на мою голову, Богдане В'ячеславовичу!" - подумки вибухаю я, зупиняючись біля дверей і ловлячи на собі співчутливі погляди однокурсників. А моя подруга Свєта бере мене під руку і за її рішучим виразом обличчя, я розумію - вона не збирається кидати мене наодинці з викладачем. Та я сама не в захваті від його нової тактики поведінки. Одна річ протистояти його нападкам, під час занять, коли поряд знаходяться мої однокурсники. Ну, на крайній випадок у коридорі, де теж було досить багатолюдно. І зовсім інше...

Я що реально боюся залишитися з ним наодинці? От вже ні, Богдане В'ячеславовичу, боягузкою я точно ніколи не була. І Ви, до речі, це й самі чудово знаєте. Та й втягувати подругу в наші розбирання я точно не збираюся.

– Все добре. Не хвилюйся, я сама впораюся. Я вже якось звикла до "милого" спілкування з Богданом В'ячеславовичем, - заспокійливо усміхаюся Світлані.

- Впевнена? Може я все ж таки залишусь, — вона кидає  стурбований погляд на викладача, а потім з тривогою дивиться на мене.

- Євгеніє, я впевнений у Вас ще буде достатньо часу, щоб поспілкуватися із подругою. А ось спортивний інвентар сам себе не прибере. До того ж я хотів почути пояснення з приводу Вашої... дивної втечі, — у голосі викладача з'являються сталеві нотки, а я стискаю кулаки, намагаючись впоратися з роздратуванням, що розростається всередині мене. 

- Якої втечі? - тихо шепоче Свєта, з подивом дивлячись на мене.

-  Я потім тобі все розповім, - легенько підштовхую подругу до дверей. - І не хвилюйся. Я не боюся цього грізного, сірого вовка. Повір, він точно не з'їсть мене.

А коли Світлана з великим небажанням виходить із зали й за нею зачиняються двері, я роблю глибокий вдих, щоб хоч трохи заспокоїти серце, що шалено б'ється, і не поспішаючи підходжу до Богдана В'ячеславовича.

- Значить, я грізний, сірий вовк? - примружившись, посміхається він. - І що, маленьке білченя, справді не боїться моїх гострих зубів?

- Уявіть собі – не боїться. Адже у білченяти теж зубки є, — розпливаюся я в наймилішій посмішці. - І воно не тільки горішки може розгризати ними. Так що вовк нехай добре подумає перш ніж діставати білченя.

– Ого, це загроза? Наше білченя, нарешті, вирішило показати не тільки свої зубки, а й свій характер? 

– Ні, не загроза, а попередження. А мій характер... Ну, якщо сірий вовк не має проблем із пам'яттю, то він повинен пам'ятати, як сам казав, що у білченяти сильний характер і воно ніколи не здається, — з викликом поглянула я в очі Богдана В'ячеславовича.

– Він пам'ятає. Але зараз зовсім не впізнає те сміливе, цілеспрямоване білченя, якого не лякали ніякі труднощі та найважчі випробування, — видихнув він, пильно дивлячись на мене. - Яке йшло до своєї мрії й точно не боялося занять фізкультури. І для якого спортивні снаряди були...

- Замовкни! Чуєш, замовкни! - З моїх грудей, виривається голосний, сповнений болем  і розпачем крик.

Тому що кожне його слово немов удар у серце. Повернення до минулого, про яке я намагаюся не згадувати.

 - Ти нічого не знаєш! І ти не маєш права...

Моє горло ніби стискає невидима рука, перекриваючи подих і потік слів, які я хотіла кинути в обличчя Богдана (на цю мить мені точно не до по батькові та офіціозу).  А він завмирає, розгублено дивлячись на мене. Але його шок і розгубленість тривають лише кілька секунд. 

- Женю, заспокойся. Білченя, я не хотів, — тихо вимовляє Богдан, намагаючись обійняти мене. - Просто я...

 - Ти не маєш права засуджувати мене, - прохрипіла я, відштовхуючи його руки. - І втручатися в моє життя, ти теж не маєш жодного права. У моє нове життя – без тренувань, чемпіонатів, медалей, спортивних снарядів, травм, болю. Все це залишилося у минулому. І Богдан Зінченко… теж залишився у минулому. Загалом, сподіваюся, Ви мене почули, Богдане В'ячеславовичу і більше не прискіпуватиметеся до мене і  не діставатимете своїми повчаннями. А то Ваше упереджене ставлення до мене вже виглядає більш ніж дивно. Ну а щодо моєї втечі... Я, можна сказати, врятувала Вас від знайомства з міцними кулаками мого хлопця. 

- Ну, це ще спірне питання кого саме Ви врятували, Євгеніє, - мабуть, уже встигнувши взяти під контроль свої емоції, посміхнувся Богдан... В'ячеславович. - Ну, а в іншому... До речі, зовсім забув запитати, як там поживає Ваш маленький, пухнастий друг?

Я бачу, як у його очах спалахують яскраві іскорки, а на губах з'являється хитра посмішка. І я знаю, що кількома словами можу погасити ці вогники й стерти усмішку, сказавши, що вже давно викинула його подарунок, але...

- Чудово поживає. Він, на відміну від Вас, виявився справжнім другом і був поруч, коли мені було... Загалом зараз у нас все добре. А мені вже час іти, Богдане В'ячеславовичу, бо решту пар ніхто не скасовував. Ну, а зі спортивним інвентарем, я впевнена, Ви й самі чудово впораєтеся, – посміхнулася я і швидко вийшла зі спортивного залу.