Розділ 5

- І змушує знову відчувати емоції. Ти оживаєш, моя дівчинко, і я дуже рада бачити тебе такою... справжньою, — слова мами та її тепла посмішка проникають у моє серце, змушуючи його битися зовсім в іншому ритмі.

І хоча я трохи ображена на маму за те, що вона вкотре ненав'язливо натякнула, що Артем не вселяє їй довіри, але щодо емоцій... Тут я, в принципі, з нею згодна. Таких вибухонебезпечних, емоцій, що зашкалюють і накривають мене з моменту появи нового викладача, я вже давно не відчувала. 

Та мені взагалі чудово жилося у спокійному, розміреному ритмі. Будинок, університет, Артем, з яким було легко та просто. І який ніколи не нагадував про минуле, повністю підтримуючи моє бажання забути про спорт, травми та...

Загалом, я справді була задоволена таким спокійним життям і тут – бац. Доля підкинула мені подаруночок у вигляді Богдана В'ячеславовича. Як то кажуть: отримайте, розпишіться і попрощайтеся зі спокійним життям. 

- Доню, ти зовсім нічого не їси. Про що замислилась?  - голос мами вривається в потік моїх думок, змушуючи виринути з них. - Ніяк не вирішиш їхати чи ні з Артемом на дачу?

- На яку дачу? - одразу ж кидає на мене суворий погляд тато.  - Женю, адже ти казала, що не в захваті від компанії Артема?

- Не в захваті, але, мабуть, буде неправильно, якщо я відмовлюся поїхати на день народження його друга, - невпевнено вимовляю я. - Адже Артем ходив зі мною на день народження Діни. До того ж може я дійсно надто упереджено ставлюся до його друзів.

- Або він дуже вміло нав'язує тобі свою думку, - з роздратуванням видихає тато, але побачивши мій обурений погляд, одразу намагається впоратися зі своїми емоціями. - Женю, я пам'ятаю, що ми з мамою обіцяли не втручатися у твої стосунки з Артемом. І ти знаєш, що ми у всьому готові підтримувати тебе. І всі рішення, які ти приймаєш... Так, іноді ми не зовсім погоджуємося з ними, але водночас розуміємо, що ти маєш повне право зробити свій вибір. Свій, а не нав'язаний кимось. Сподіваюся, ти розумієш, про що я говорю, доню.

- Розумію, тату. І справді дуже вдячна вам із мамою за те, що завжди прислухалися до мене і давали право вибору.  Але з Артемом я все-таки поїду. А то ще дехто подумає, що я склала лапки та здалася. Загалом, маю незакритий гештальт, — хитро посміхнулася я. - Батьки, я дуже люблю вас. Ви в мене найкращі. Ну, все, я побігла. 

Я піднялася з-за столу і по черзі обняла та поцілувала тата і маму.

 Не знаю, що більше вплинуло на моє рішення все ж таки їхати з Артемом - розмова з батьками чи... Мабуть, мама права - я почала оживати й всередині мене потихеньку прокидалася та, колишня Женя, яка ніколи не пасувала перед труднощами. І коли я сідала в машину Артема, то вже навіть не сумнівалася, що я зможу поставити на місце його друзів. І точно позбавлю їх задоволення по-тихому принижувати мене при цьому зображуючи "щиру дружбу і найтепліші стосунки до мене".

- Дитинко, я радий, що ти погодилася поїхати зі мною, - розплився в задоволеній посмішці Артем і обійнявши мене, ніжно доторкнувся своїми губами до моїх. - Для мене дійсно дуже важливо, щоб ти все-таки порозумілася з моїми друзями. 

- А якщо в мене не вийде. Ну, може, ми так і не зможемо бути на одній хвилі. Та й інтереси у нас явно не збігаються. Ти наполягатимеш на тому, щоб я все ж спілкувалася з ними? - відсторонившись від хлопця, я пильно подивилася в його очі.

Напевно, вперше за час наших стосунків я так напряму поставила Артему, певною мірою, провокаційне і незручне для нього питання. І тепер, із завмиранням серця, чекала його відповідь. Так, мені було з ним легко та просто. Він завжди оточував мене турботою та теплом, але ось що стосувалося друзів...

Ні, я, звичайно, не збиралася забороняти йому спілкуватися з ними. І руйнувати їхню дружбу, тільки тому, що я не вписуюсь у їхнє суспільство – це було б підло з мого боку. Зрештою, адже я не змушую Артема спілкуватися з моїми друзями. І якби він сказав, що йому не комфортно в товаристві моїх найкращих подруг...

- Жень, я вже казав - ти для мене дорожча за всіх друзів. І якщо тобі не комфортно в їхній компанії... Так, я дуже хотів би, щоб ти потоваришувала з ними. Але повір, я ніколи не маніпулюватиму твоїми почуттями й не буду силоміць змушувати спілкуватися з ними, — тихо, але впевнено промовив Артем.

А я, так і не встигнувши зрозуміти, які почуття та емоції відбилися в його потемнілих очах, опинилася в міцних обіймах. І прислухаючись до биття серця Артема дуже хотіла вірити, що він дійсно щирий зі мною.