Розділ 4

- Донечка, ти вже прокинулася? - я чую тихий стукіт у двері й м'який голос мами. 

- Так, матусю. Заходь я вже не сплю, - я струшую головою, проганяючи залишки сну і розпливаюся в посмішці.

У моєму випадку краще перестрахуватися, вдавши, що я прокинулася в чудовому настрої. Тому що з інтуїтивними здібностями моєї мами я можу запросто нарватися на пильний, вивчаючий погляд, який ловить навіть найменшу зміну у моїй поведінці та настрої. Не знаю як, але вона відразу бачить, якщо мене щось турбує. І хоча мама у мене дуже тактовна жінка і ніколи не напружує мене непотрібними питаннями та розпитуваннями, але я ж і сама розумію - вона хвилюється за мене. Особливо після того, як я отримала травму і... Гаразд, зараз не час думати про погане. Інакше мама точно швидко розсекретить мене. Тому - усмішка ширша, в очах спалахують радісні вогники і я, вся така в гарному настрої й на позитиві.

- Женю, вибач якщо розбудила тебе. Але Артем..., — як мама не намагається стримувати свої емоції, але в її голосі все ж таки прослизають нотки роздратування. - Він, мабуть, не зовсім розуміє, що дзвонити з раннього ранку у вихідний день... 

- От же гадство! - скрикую я, підскакуючи з ліжка та хапаючи свій телефон. - Мамуль, вибач - це я винна.  Артем мав подзвонити мені щодо поїздки на дачу. А в мене зовсім з голови вилетіло, і я звук вимкнула. Хоча я йому ще вчора сказала, що не поїду. Але він, мабуть, думав, що я передумаю. І, напевно, хвилювався через те, що я не відповідаю на його дзвінки. От і подзвонив тобі. Вибач мені, мамуль. Моя вина, протупила.

Я винувато посміхаюся і кидаюсь обіймати маму. А вона притискає мене до себе і ніжно гладить по голові.

- Перестань звинувачувати себе. І взагалі, донечка, ти ж знаєш, що ми з татом завжди й в усьому підтримуємо тебе. І намагаємося не втручатися у твій вибір, чого б чи кого він не торкався, але...,- мама замовкає і відсторонившись, пильно дивиться на мене. - Артем... Іноді мені здається, що ти надто розчиняєшся в ньому.

- А хіба це погано розчинятися у коханій людині? - тихо питаю я, розгублено дивлячись на маму.

- Ні, доню, непогано, якщо ця людина відчуває до тебе такі ж щирі почуття і готова розчинятися в тобі. І я б слова тобі не сказала, якби... Добре, я не нав'язуватиму тобі своєї думки, — побачивши мій застережливий погляд, усміхнулася мама. - Але я тебе дуже прошу, завжди прислухайся до свого серця. Впевнена, воно не обдурить тебе і допоможе зробити правильний вибір. І це буде лише твій вибір та твоє рішення. А тепер швидко вмивайся і снідати, а то твій невгамовний лицар попередив, що за двадцять хвилин чекатиме тебе біля під'їзду. До речі, на  скільки я зрозуміла ти згоди на цю поїздку не давала?

- Скажімо так, я не горю бажанням зустрічатися з його друзями. Розумію, що це не правильно, але... мені дуже некомфортно у їхній компанії. А Артем...

- А Артем, якщо справді відчуває до тебе хоч якісь почуття, має зрозуміти тебе, - рішуче перервала мене мама. - Тим більше я впевнена, що в тебе є вагомі причини відмовитися від цієї поїздки та спілкування з його друзями. Донечка, ти завжди була розумною, рішучою та сильною дівчинкою.

- Ти сильна дівчинка і просто так не здасися, - тихо прошепотіла я, згадуючи свій сон і кидаючи задумливий погляд на білченя, яке затишно розташувалося на моїй подушці.

- І я впевнена, що нікому не даси зламати тебе, - простеживши за моїм поглядом, хитро примружилася мама, а на її губах промайнула загадкова усмішка. – До речі, як там поживає новий викладач фізкультури?

- Чудово поживає, - з роздратуванням видихнула я. - Активно виносить мені мозок і тригерить нервову систему. І судячи з того, що решту студентів і весь викладацький колектив красень Богдан В'ячеславович просто зачарував своєю харизмою - мабуть, тільки мені випала честь бути його грушею для биття та зняття стресу. І схоже змінювати свою тактику поведінки стосовно мене він  не збирається. Ну, нічого, ми ще подивимося в кого міцніша нервова система. Все-таки хлопчику не шістнадцять років.

- Ну, так не шістнадцять, а цілих..., - мама награно хмурить брови, а потім вибухає веселим сміхом, - двадцять п'ять. Можна сказати древній дід. Ох, доню, вмієш ти розсмішити.

- Гаразд, не старий. Але все одно... Як же він мене бісить! – вибухаю я, стискаючи кулаки. 

- І змушує знову відчувати емоції. Ти оживаєш, моя дівчинко, і я дуже рада бачити тебе такою... справжньою, — усміхнулася мама, обіймаючи мене.