Розділ 5

   - Надіє Василівно, що з вами? - кидаю ганчірку, підбігаю до жінки. - Вам погано? Що? Води? Ліки? Швидку допомогу?
  Та вона мене вже  не чула. Втрата свідомості акторки і страх за її життя змусила мене викликати швидку. Через десять хвилин вона була на місці. Лікар оглянув  посивілу жінку і наполягав на шпиталізації. Я не змогла заперечувати. Не в цьому випадку. Бо саме я в той час була присутня поруч з господинею, а не рідна людина - її син. Але він, бачте, гордий і недовірливий, не бере телефонну трубку від незнайомого номера. Як тоді йому повідомити, що матір забрала швидка допомога? Стукати у двері до сусідів, а ті вже передадуть погану новину. 
   - Доброго вечора, Тимофію Олеговичу, - звертаюся до сусіда з сивою борідкою. - Мені б додзвонитися до сина Надії Василівни. Їй стало зле. Я подзвонила у невідкладну допомогу. Лікар оглянув і запропонував покласти її на стаціонарне лікування. Тож вона поїхала в кареті швидкої.  Михайло Вадимович не бере слухавку. Допоможіть, будь ласка, дайте свій телефон, я йому перетелефоную з вашого номера. 
   - Яке нещастя, Оленько. Звичайно. Почекай-но трохи, винесу.  - За хвилину сивий чоловік подав мені телефон. - Ось, тримай. Шкода, що Маша далеко за  кордоном. Вона б приїхала до матері. Син - не те, що донька, хоча...
    Я вже нічого не чула, просто набирала номер зі свого телефону. Руки тряслися, проте я мусила це зробити. Заради неї і заради себе самої. Не зможу собі пробачити, якщо не допоможу. Хто я така? Я маленька часточка природи. Але поки дихаю і ходжу по цій землі, я буду допомагати людям. По-іншому просто не може бути. 
   - Ало, - почувся чоловічий голос в слухавці. - Ало? Не мовчіть. Говоріть. Та говоріть вже! - Моє серце в грудях шалено калатало. 
   - Це Ольга, доглядачка вашої матері. 
   - Що ти хочеш? - грубо запитав чоловік.
   - Надію Василівну з високим тиском відвезли до лікарні на лікування. 
   - Стій там, де стоїш. Ти в коридорі біля її дверей?- почувши стверджувальне мугикання, випалив. -  Я зараз буду. 
   Розум мені підказував йти звідти, а серце - зачекати. У Михайла Вадимовича незрозуміло що в голові. А він мене й так не дуже полюбляв, м'яко кажучи. Що ж робити? Набратися сміливості і подивитися йому в очі. Дерев'яні поручні обпікали холодом. Я стояла, мов льодова статуя, дивилася в далечінь крізь скло, бачила голубів та горобців і усвідомила, що змерзла ще раніше до неприємної зустрічі з тираном.
   - Ключі! - мовив наказовим тоном чоловік, протягуючи міцну руку. - Мерщій за мною! 
   - Але мене чекають...
   - Ніякого "але". Почекають. Трохи. Заходь до квартири! Знаю ваших. Не один день живу. Покажеш свою сумочку. І якщо все буде гаразд, я тебе відпущу.