Розділ 4

   Кожного разу, коли заходила до квартири Надії Василівни, я почувала себе мов у музеї минулого століття. Три доволі просторих кімнати вміщували у собі безцінні сторінки історії її мешканки: фотографії акторки з родиною, окремо з дітьми і тваринами, величні події, свята, вручення нагород та незабутні моменти, від яких не відірвати очей, старе піаніно, за яким частенько наспівувала жінка, підіймаючи собі і мені настрій, антикваріатні дивани та крісла зеленого й бордового кольорів, столики з натурального дерева, буфет, начинений кришталем, розписні вази, іменні статуетки тощо. Там стільки було зібрано всіляких дрібничок, що я й до вечора не встигала це все перемити і натерти до блиску. Робота, звичайно, марудна, але кожна річ для старенької мала свою вагу і цінність. Це було її життя. Життя минулих літ, про яке вона й не хотіла забувати. 
   - Мамо, як ти? - почулося з сусідньої кімнати. - Голос видався знайомим. Надія Василівна наче змінилася в голосі. То був Михайло Вадимович, її син. Міцної статури чоловік сорока семи років мав темне волосся і темні очі. Я не могла зрозуміти чому він до мене так зверхньо ставився, ніби сканував своїм поглядом, бажаючи відкинути за двері квартири якомога далі. Щось таки в ньому було для мене не зрозумілим, та, пропрацювавши два роки у старенької, я зрозуміла: він бездушний і зухвалий егоїст, а любов та турбота про інших - були не для його розуміння.
  - Добре, сину, - кивнула Надія Василівна. Я ж помітила його холодний погляд. - Ти голодний? Може поїсиш зі мною? Оленька таке смачне рагу приготувала...
  - Ні, - різко відрізав чоловік. - Довіряєш їй? 
  - Звичайно, Мішу... - перервала сама себе і ніби зробила строгий тон голосу, - Михайле. Вона гарна дівчина. Я їй цілком довіряю. 
  - Ой, давай без цих сантиментів типа "добра" чи "вірна". Я їй не вірю. Ти хоча б перевіряла її сумочку,к оли відпускаєш додому.  
   - Міша, що ти таке кажеш, сину. Тихіше. Вона ж може почути тебе. 
   - От і нехай чує, - підвищив голос спеціально. - Щоб знала, що я за нею стежу і спуску не дам. Коли ж їй колись щось захочеться з цієї квартири потягти, я її знайду. Неодмінно знайду і покараю. 
   - Мішо, все ж на місці. Ти не прав щодо неї, - стиха відповіла матір Михайла Вадимовича. 
   - Якщо все в порядку, то я піду. Продукти залишив на столі. Нехай твоя помічниця розбере і покладе в холодильник. Добраніч. - Темна постать зникла, а голос самозакоханого синочка все  ще лунав у моїй голові. Боюся і не люблю таких надмірних особистостей. Крім свого носа нічого і нікого не бачить. От тільки як у такої надзвичайної і милої жінки міг вирости такий черствий син?