Розділ 3

   О... Минулі часи... Десь у закутках пам'яті повстали картини тих днів, коли я ще була юною студенткою. І я почала свою розповідь, мимоволі поглядаючи повз слухачку у небесний простір шарів тропосфери. 
  - Мені було 23 роки. Зовсім юна як на свій вік. Навчалася в інституті і підробляла в соціальній сфері, доглядаючи за старенькою бабусею. Моя сім'я була бідна, ще двоє менших братів. Тож я звалила на свої плечі ще й турботу над цією жінкою. Питання стояло не в заробітку, хоча й він мені не був зайвим. Мені просто подобалося за нею доглядати. Її звали Надія Василівна. Маленького зросту, зі світлим волоссям жінку взагалі не турбували нагальні мирські проблеми. Вона була творчою людиною з позицією і кредо по життю: "Вірю! Надіюсь! Люблю!".  Одне слово: акторка. А як ти знаєш, бувших у своїй сфері не буває. 
 - Як ви себе почуваєте, Надіє Василівно? - діставала я тонометр для вимірювання внутрішнього тиску.  
   - Сьогодні, Оленько, краще. Дякувати молитвам і твоїй турботі.
   - Тиск ніби в нормі. - протягую. - Ви голодні? Хочете чогось смачненького? Давайте приготую вам вареників з картоплею. Зараз начистю і зварю картоплі....
   - Ні, Олю. Нічого не треба варити. Не хочу тебе обтяжувати. Та й апетиту теж немає. 
   - Вам потрібно харчуватися, щоб бути в нормі. 
   - Ой, Оленько! - зривається сміхом. - Про свій вік годі й розмовляти, а апетит... він завтра з'явиться. Обіцяю. Апетит як вітер: сьогодні штиль, а завтра назріє буря. 
   - Я рада, що з гумором у вас все добре. Проте супчик підігрію. Для кращого настрою, - підморгую їй. 
   - Гарна ти дівчина, Олю. Парубка б тобі надійного і люблячого на все життя. 
  - Щоб і в горі, і в радості? - продовжую думку Надії Василівни, усміхаючись. - Не потрібне мені зараз кохання. Немає коли про нього думати. 
  - Даремно ти не віриш в кохання, Олю. Потрібно вірити і надіятися, що покохаєш. Одного разу прийдеш до мене з радісною новиною, що тебе беруть заміж. А? От і порадіємо разом. Запам'ятай, що сім'я - це найдивовижніше, що могло створити людство. Вона дає відчуття окриленості, захисту, потрібності і робить нас залежними одне від одного. 
   І до тепер я пам'ятаю її слова. Вони засіли мені міцно в думки. Але в її випадку її ж слова не справдилися і повернулися цілковитою протилежністю.