**РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Перед тишею**
Фінал наближався так, ніби його можна було відчути на дотик.
Повітря в будинку стало густим, важким, кожен крок лунав надто голосно. Дівчат залишилося мало, але напруги стало більше, ніж будь-коли.
Софія прокидалася зранку і кілька секунд не розуміла, де вона. Потім приходило усвідомлення — і разом з ним страх. Не перед камерою. Перед собою.
Вона більше не була тією дівчиною, що приїхала сюди з однією сукнею й порожніми руками. Але й не знала, ким стане після.
Фінальне побачення призначили на вечір.
Лише одне.
Ім’я Софії пролунало першим.
Дорога була довгою. Машина їхала серпантином, а за вікном розгорталися пейзажі, ніби з листівки. Все було надто красивим для того, що відбувалося всередині неї.
— Ти мовчиш, — сказав він.
— Я боюся зруйнувати це словами, — відповіла Софія чесно.
Він узяв її за руку. — Скажи все. Навіть якщо це страшно.
Вони зупинилися біля моря. Хвилі билися об берег, і вітер розвівав її волосся. Камери були далеко — дозволили їм бути самими.
— Я боюся фіналу, — сказала Софія. — Бо якщо ти не обереш мене… я не знаю, як повернуся до звичайного життя.
Він дивився на неї довго. — А якщо оберу?
Вона ковтнула. — Тоді я боюся ще більше. Бо любов — це відповідальність. А я ніколи не була чиїмось вибором надовго.
Він підійшов ближче. — Я не обіцяю легкості. Але обіцяю чесність.
Вона притислася лобом до його грудей і вперше за весь час дозволила собі бути слабкою. Не бідною. Не сильною. Просто живою.
Коли вони повернулися, у будинку панувала дивна тиша.
Марта сиділа в кутку вітальні, мовчазна, з порожнім поглядом.
— Ти виграла, — сказала вона, не піднімаючи очей.
— Це не гра, — тихо відповіла Софія.
— Для тебе — ні. Для них — завжди, — Марта підвелася. — Запам’ятай: фінал не завжди означає початок.
Тієї ж ночі Софію знову викликали.
— Завтра вирішальний день, — сказали їй. — Є останній шанс зробити історію… красивішою.
— Що це означає? — спитала вона, вже знаючи відповідь.
— Сльози. Сумнів. Можливо — твій відхід. Тимчасовий. Повернення у фіналі. Глядачі це люблять.
Софія повільно похитала головою. — Я не піду. Не так.
Продюсер зітхнув. — Тоді будь готова до будь-чого.
Вона вийшла з кімнати спокійна, як ніколи.
Страх зник. Залишилося рішення.
Уночі вона не спала. Сиділа біля вікна й думала про маму, про стару квартиру, про дні, коли її ніхто не бачив. І про те, що навіть якщо все закінчиться завтра — вона вже не повернеться колишньою.
Перед фінальною церемонією він знайшов її сам.
— Вони тиснуть, — сказав він. — Але я знаю, що зроблю.
— Я теж, — відповіла Софія. — Що б не сталося — дякую, що ти був справжнім.
Він узяв її обличчя в долоні. — Ти навчила мене цьому.
Коли настав вечір, Софія стояла перед дзеркалом у простій сукні. Без блиску. Без захисту.
Вона подивилася собі в очі. — Ти вже виграла, — сказала вона тихо. — Навіть якщо не підуть троянди.
Двері відчинилися.
Час вийшов.
І попереду була тиша — та сама, яка буває перед словами, що змінюють життя назавжди.