**РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Коли правда стає загрозою**
Після його слів будинок більше не був тим самим.
Тиша зникла. Її замінив шепіт — різкий, отруйний, липкий. Він тягнувся коридорами, чіплявся до кожного кута, до кожної камери.
Софія відчувала це фізично.
Вона йшла сходами — і розмови стихали. Заходила в кімнату — погляди ковзали повз, але поверталися, немов леза. У повітрі було забагато ненависті для такого красивого місця.
— Ти перейшла межу, — сказала Марта того ж дня, не підвищуючи голосу. — Тут не можна бути… справжньою.
— Я не знала, що це заборонено, — відповіла Софія.
— Заборонено виділятися, — холодно уточнила Марта. — Особливо, коли він починає дивитися тільки на тебе.
Софія не відповіла.
Вперше вона зрозуміла: мовчання — це теж сила.
Того вечора її викликали знову. Але цього разу не в холодну кімнату для розмов. Її повели довгим коридором, куди дівчат не пускали.
Продюсер дивився уважно, майже співчутливо.
— Ти розумна дівчина, Софіє, — почав він. — І саме тому я хочу бути з тобою чесним.
Вона сіла навпроти, не відводячи погляду.
— Ти ламаєш формат, — сказав він. — Люди мають сумніватися. Боротися. Плакати. А у вас… занадто рано стало серйозно.
— Я не планувала цього, — тихо відповіла Софія.
— Я знаю. Але шоу — це не лише почуття. Це історія. І вона має бути керованою.
Вона відчула холод у грудях. — Що ви від мене хочете?
Продюсер зробив паузу. — Відійти. Стати тихішою. Дати іншим шанс. Або…
— Або? — перепитала вона.
— Або ми поставимо під сумнів твою щирість. Знову.
Софія підвелася. — Ви хочете, щоб я зламалася.
— Ми хочемо драму, — чесно відповіли їй.
Вона вийшла з кімнати з відчуттям, ніби щось важке впало їй на плечі.
Це було більше, ніж ревнощі дівчат. Це була система.
Він знайшов її ввечері — на терасі. Вона сиділа, обійнявши коліна, дивилася в темряву.
— Ти тікаєш, — сказав він, сідаючи поруч.
— Ні, — відповіла Софія. — Я думаю, як вижити.
Він мовчав кілька секунд. — Вони говорили з тобою?
Вона кивнула.
— І зі мною теж, — сказав він тихо. — Мені запропонували… відступити. Зробити вигляд, що я сумніваюся.
Софія подивилася на нього. — І що ти відповів?
Він повернувся до неї всім тілом. — Що я більше не вмію брехати, коли справа стосується тебе.
Ці слова були теплими.
І страшними.
— Якщо ти підеш, — прошепотіла вона, — вони виграють.
— Якщо я залишуся, — відповів він, — вони можуть зламати тебе.
Софія глибоко вдихнула. — Я не хочу, щоб ти жертвував усім заради мене.
Він усміхнувся сумно. — Я не жертвую. Я обираю.
Наступного дня стався вибух.
На груповому побаченні одна з дівчат — навмисно — сказала вголос те, що всі шепотіли: — А правда, що Софія спеціально тисне на жалість? Що їй підказують, що говорити?
Камери зафіксували все.
Софія відчула, як земля йде з-під ніг. — Це неправда.
— Тоді доведи, — пролунало у відповідь.
Він підвівся різко. — Досить.
Усі замовкли.
— Якщо ви думаєте, що я настільки дурний, що не бачу різниці між грою і людиною — це ваша проблема, — сказав він. — Але Софію чіпати не будете.
Це була війна.
Тієї ж ночі йому поставили ультиматум.
Або він грає за правилами.
Або фінал змінять.
Він прийшов до Софії пізно. Без мікрофона. Без охорони.
— Мене можуть прибрати, — сказав він прямо. — Або зробити з нас трагедію.
Софія відчула, як серце стискається. — Я не хочу бути причиною.
— Ти не причина, — відповів він. — Ти — сенс.
Вона заплакала вперше не від болю — від страху втратити.
— Що ми будемо робити? — прошепотіла вона.
Він обережно торкнувся її чола. — Дійдемо до кінця. І скажемо правду. Навіть якщо вона комусь заважає.
Софія кивнула.
У цю ніч вона зрозуміла:
перемога — це не фінал з трояндою.
Перемога — це коли тебе не змусили відмовитися від себе.
Але найважче було попереду.