**РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Дотик, після якого не відступають**
Після тієї церемонії Софія змінилася.
Не різко, не показово — внутрішньо. Вона більше не чекала, що її виженуть у будь-яку хвилину. Страх нікуди не зник, але перестав керувати кожним кроком. Ніби щось усередині нарешті встало на ноги.
Він почав шукати її погляд частіше. Не демонстративно — майже непомітно для камер. Коли заходив у кімнату, дивився спершу не на найяскравіших, а туди, де стояла вона. І Софія це відчувала — шкірою.
Запрошення на побачення прийшло пізно ввечері.
— Завтра. Без камер. Якщо ти готова.
Вона перечитала повідомлення тричі.
Без камер.
Ці слова були страшнішими за будь-яку церемонію. Без камер не було ролей. Не було монтажу. Лише правда — така, яка є.
Вони зустрілися рано. Місто ще спало. Вулиці були порожні, і звук їхніх кроків лунав занадто голосно.
— Я не хочу, щоб ти думала, що я щось тобі винен, — сказав він дорогою. — Або що ти мусиш відповідати.
— Я нічого не чекаю, — відповіла Софія. — Це, напевно, мій захист.
Він кивнув. — Мій теж.
Вони приїхали до невеликого будинку біля води. Без розкоші. Без сценарію. Лише тиша й запах ріки.
Вони сиділи навпроти, тримаючи в руках теплі чашки. Софія вперше помітила дрібні деталі: як він трохи стискає пальці, коли нервує; як дивиться не прямо, коли щось важливо.
— Ти знаєш, що тебе тут ненавидять? — спитав він несподівано.
Софія не здивувалася. — Так.
— Чому ти досі тут?
Вона довго мовчала. — Бо якщо піду зараз — зраджу себе. А я й так це робила все життя.
Він дивився уважно, ніби запам’ятовував.
— Мене завжди обирали за образ, — сказав він раптом. — Сильний. Успішний. Недосяжний. Але ніхто не питав, чи я хочу бути таким завжди.
Софія відчула, як між ними щось зміщується.
Він більше не був Холостяком. Він був чоловіком.
Вона простягнула руку — несміливо, ніби могла передумати. Її пальці торкнулися його руки. Він не відсмикнувся.
Цей дотик був простим.
І небезпечним.
— Ти тремтиш, — сказав він тихо.
— Бо мені страшно, — зізналася вона. — Коли стає по-справжньому.
Він нахилився трохи ближче. — Мені теж.
Поцілунок не був різким.
Він був повільним, обережним, ніби вони обидва питали дозволу. Коли їхні губи торкнулися, Софія зрозуміла — це не момент для камери. Це момент, який або зламає, або врятує.
Вона заплющила очі.
І більше не сумнівалася.
Повернення в будинок було болючим. Атмосфера змінилася миттєво.
— Ти сяєш, — сказала Марта з фальшивою усмішкою. — Це небезпечно.
— Для кого? — спитала Софія спокійно.
Марта не відповіла. Але того ж вечора Софію знову викликали продюсери.
— Ми бачимо, що між вами з’являється щось серйозне, — сказали їй. — Але пам’ятай: фінал має бути… драматичним.
Софія зрозуміла.
Їх хотіли зламати.
Наступного дня він зробив заяву перед усіма.
— Я більше не буду удавати, що всі для мене однакові, — сказав він. — І якщо це комусь не подобається — це мій вибір.
Він подивився на Софію.
Відкрито. Чітко.
Будинок вибухнув шепотом.
Цієї ночі Софія не спала. Вона сиділа й думала:
виграти шоу — легко.
А от зберегти любов — страшно.
Бо тепер вона знала:
якщо впаде — болітиме по-справжньому.