**РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Майже кінець**
Софія прокинулася з відчуттям, ніби в повітрі щось зіпсувалося.
Не конкретний страх — радше тиск, який важко пояснити. Так буває перед грозою, коли ще світло, але дихати вже важче.
У будинку було занадто тихо.
Дівчата не сміялися, не обговорювали камери, не дзвеніли чашками. Вони дивилися. Кожна — по-своєму, але всі з однаковою напругою. Софія відчувала ці погляди спиною.
— Щось сталося? — спитала вона одну з дівчат.
Та знизала плечима. — Скоро дізнаєшся.
Продюсери покликали її першою.
Кімната була холодна, без вікон. За столом сиділи троє людей. Камери працювали. Софія сіла навпроти, стискаючи пальці.
— Софіє, — почала жінка спокійним голосом, — ми отримали інформацію, яка може поставити під сумнів твою участь у проєкті.
Серце різко впало вниз.
— Яку? — ледь вимовила вона.
— Нам повідомили, що ти прийшла сюди не за почуттями. Що ти маєш домовленість… і користуєшся співчуттям Холостяка.
Софія зблідла. — Це неправда.
— Нам сказали, що ти навмисно граєш роль жертви, — продовжили. — Що ти перебільшуєш свою бідність.
Слова били боляче, але найстрашніше було не це.
Страшно було, що хтось у це повірив.
— Я нічого не граю, — сказала вона, дивлячись прямо. — У мене немає плану. Я просто… така.
Жінка зітхнула. — Ми маємо поговорити з Холостяком.
Софію відпустили, але не в будинок. В окрему кімнату. Очікування було гіршим за вирок.
Вона сиділа там годину. Можливо, дві. Час зник.
В голові крутилися слова Марти.
Тебе тут тримають для контрасту.
Такі, як ти, не витримують.
Коли двері відчинилися, Софія здригнулася.
Він увійшов сам. Без камер. Без посмішки.
— Мені сказали, що ти щось приховуєш, — сказав він тихо.
Вона підвела очі.
— Я нічого не приховую.
— Ти розумієш, як це виглядає? — продовжив він. — Всі бачать у тобі образ… і я не хочу бути сліпим.
Це було найболючіше.
Не звинувачення.
Сумнів.
— Я не прийшла сюди за грошима, — сказала Софія, і голос затремтів. — Я прийшла, бо вперше хтось подивився на мене не зверху вниз.
Він мовчав.
— Якщо ти вважаєш, що я граю — відпусти мене, — додала вона. — Я не вмію доводити свою цінність.
Він підійшов ближче. — А якщо я вважаю, що ти боїшся?
Софія заплющила очі.
— Я боюся щодня.
Церемонія того вечора була найважчою.
Дівчата стояли, як завжди. Але тепер Софія відчувала себе винною без провини.
Троянди зникали одна за одною.
Коли залишилася лише одна, вона знала: або зараз, або ніколи.
— Я довго думав, — сказав він. — І зрозумів, що правда не завжди виглядає красиво.
Він подивився на Софію. — Ти залишаєшся.
Марта різко видихнула.
— Але, — додав він, — я хочу, щоб ти була зі мною чесною. Навіть коли страшно.
Софія кивнула, ледве стримуючи сльози.
Пізніше Марта підійшла до неї в коридорі.
— Ти думаєш, ти перемогла? — прошипіла вона. — Це ще не кінець.
Софія вперше відповіла спокійно. — Я не змагаюся. Я просто не втекла.
Тієї ночі вона сиділа біля вікна й дивилася на темряву.
Вона зрозуміла: якщо піде далі — буде боляче. Дуже.
Але назад дороги вже не було.
Бо тепер на кону було не шоу.
А її серце.