**РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Коли тебе бачать**
Ранок у будинку починався не зі світла — з напруги.
Софія прокинулася раніше за інших, ніби тіло саме знало: сьогодні буде важко. У повітрі зависло щось невидиме, але гостре, мов скло.
Вона вийшла на кухню босоніж. Холодна підлога змусила здригнутися. За вікном повільно сходило сонце, але всередині не було тепла. Лише тривожне очікування.
— Ти рано, — пролунало ззаду.
Софія обернулася. Та сама дівчина з червоними губами. Її звали Марта. Вона завжди говорила тихо, але так, щоб боліло.
— Не спалося, — відповіла Софія.
— Звісно, — Марта усміхнулась. — Після вчорашнього? Я б теж не спала. Коли розумієш, що тебе залишили не через почуття.
Софія мовчки налила собі води.
— Ти думаєш, він бачить у тобі жінку? — продовжила Марта. — Ти для нього… історія. Контраст. Сльоза для камери.
Цього разу Софія подивилася прямо. — Ти так хочеш у це вірити?
Марта злегка примружилась.
— Я хочу, щоб ти знала своє місце.
Софія нічого не відповіла. Вона просто пішла.
Але слова залишилися — важкими каменями всередині.
Про індивідуальне побачення оголосили після обіду. Ім’я Софії пролунало несподівано — вдруге за такий короткий час.
Реакція була миттєвою.
— Знову вона?
— Серйозно?
— Він що, жартує?
Софія відчула, як погляди впиваються в спину. Їй хотілося зникнути. Але водночас — залишитися.
Побачення було не розкішним. Без вертольотів, без суконь. Вони поїхали за місто — до старого будинку з великим садом, де пахло яблуками і землею.
— Я спеціально обрав це місце, — сказав він, коли вони залишилися самі. — Тут не потрібно грати.
Вона кивнула. — Я не вмію.
Він усміхнувся вперше по-справжньому. — Я знаю.
Вони гуляли садом. Мовчали. Говорили про дрібниці. Про дитинство. Про страхи. Він слухав — не перебивав, не дивився в телефон, не поспішав.
— Ти завжди так тримаєшся, — сказав він раптом, — ніби чекаєш удару.
Софія зупинилася. — Бо він завжди був.
Вона не планувала це сказати.
Слова вирвалися самі.
— Мене ніколи не обирали, — продовжила вона тихо. — Я звикла бути запасним варіантом. Або взагалі — фоном.
Він подивився на неї довго.
— Ти не фон, — сказав нарешті. — Просто ти в кімнаті, де всі кричать. А ти — жива.
Ці слова були небезпечними.
Бо вони торкнулися того місця, яке вона оберігала роками.
Коли вони повернулися, атмосфера в будинку була іншою. Холоднішою.
— Ну що, — сказала Марта ввечері, — розкажеш, як було?
— Нормально, — відповіла Софія.
— Нормально? — Марта засміялась. — Ти така наївна. Думаєш, він закохається? Він просто хоче виглядати благородним.
Софія відчула, як щось у ній ламається.
— А якщо ні? — тихо спитала вона. — А якщо він справді бачить?
Марта різко підійшла ближче. — Тоді він зробить тобі боляче. Бо такі, як ти, не витримують, коли їх кидають з висоти.
Тієї ночі Софія плакала. Не через Марту. Через страх. Через надію. Через те, що вперше дозволила собі повірити.
На наступній церемонії троянд він зробив те, чого ніхто не чекав.
— Сьогодні я порушу правила, — сказав він, дивлячись на дівчат. — Бо хочу бути чесним.
Він підійшов до Софії першим.
— Ти залишаєшся, — сказав він голосно. — Бо я хочу пізнати тебе без шуму навколо.
У кімнаті стало тихо.
Софія тримала троянду і відчувала, як тремтять руки.
Він подивився на неї так, ніби захищав.
І саме в цю мить вона зрозуміла:
це вже не просто шоу.
Це війна.
За серце.
І за право бути коханою.