**РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Троянда, яку не чекали**
Будинок затих перед церемонією.
Тиша була особливою — не спокійною, а натягнутою, як струна, що ось-ось лусне. Камери стояли всюди, але Софії здавалося, ніби вона одна в порожньому просторі зі своїми думками.
Вона сиділа на краю ліжка у своїй кімнаті й дивилася на сукню, розкладену перед нею. Світла, проста, без блиску. Інші дівчата обрали блискітки, вирізи, дорогі тканини. Софія ж обрала скромність — не з принципу, з необхідності. Але зараз ця необхідність здавалася вироком.
— Він навіть не згадає, як тебе звати, — шепотів страх. — Таких, як ти, тут не залишають.
Вона глибоко вдихнула й підвелася.
Руки тремтіли, коли вона поправляла волосся перед дзеркалом. Очі здавалися більшими, ніж зазвичай — від тривоги й очікування болю.
У вітальні всі вже зібралися.
Світло софітів різало очі. Дівчата стояли півколом — кожна з напруженою усмішкою, кожна з таємною молитвою всередині.
Холостяк стояв навпроти.
Серйозний. Стриманий. У його руках — троянди.
Софія відчувала, як серце б’ється десь у горлі.
— Сьогодні для мене складний вечір, — почав він. — Я вперше роблю вибір, який змінить наш шлях.
Він називав імена.
Одна за одною дівчата виходили вперед, приймали троянду, усміхалися, ніби перемогли.
Софія рахувала в думках: ще одна… ще одна…
Коли троянд лишилося мало, повітря стало важким.
— Наступна троянда… — він зробив паузу. — Софія.
Світ похитнувся.
Вона не одразу зрозуміла, що це — її ім’я.
Поки хтось із дівчат не штовхнув її ліктем.
— Це ти.
Софія зробила крок. Потім ще один. Ноги слухалися погано.
Він простягнув їй троянду — червону, живу, справжню.
— Я хочу, щоб ти залишилася, — сказав він тихо, так, що чула лише вона.
Їхні погляди зустрілися.
У його очах не було флірту. Лише цікавість — і щось схоже на повагу.
Це налякало більше, ніж байдужість.
Коли церемонія закінчилася, напруга не зникла. Навпаки — вона оселилася між дівчатами. Софія це відчула одразу, щойно повернулася до кімнати.
— Серйозно? — пролунало ззаду. — Вона?
Софія завмерла.
— Ти бачила її сукню? — сказала інша. — Він що, пожалів її?
Слова різали.
Вона зробила вигляд, що не чує, але кожна фраза в’їдалася під шкіру.
Пізніше, на кухні, вона намагалася зробити чай. Руки знову тремтіли.
— Ти думаєш, ти тут надовго? — спитала та сама дівчина з червоними губами, підійшовши ближче. — Таких, як ти, тримають для контрасту.
Софія підняла на неї очі. — Я нічого не думаю.
— А дарма, — усміхнулась та холодно. — Тут виживають не добрі.
Тієї ночі Софія довго не могла заснути.
Вона лежала, дивлячись у стелю, і вперше подумала, що виграти — це не означає бути щасливою. І що любов може починатися з болю.
Наступного дня її запросили на індивідуальне побачення.
Це стало несподіванкою.
І вироком водночас.
Вони сиділи на терасі. Без камер поруч. Вітер рухав фіранки, і між ними була тиша — не напружена, жива.
— Ти боїшся, — сказав він раптом.
Софія здригнулася. — Це так помітно?
— Так, — відповів він. — Але ти не ховаєшся. Це рідко.
Вона мовчала. Слова не знаходилися.
— Чому ти прийшла? — спитав він тихо.
Софія подивилася йому в очі. — Бо в мене нічого немає. І я втомилась жити, ніби мене не існує.
Він не відповів одразу.
Лише кивнув, ніби почув саме те, що хотів.
— Я радий, що залишив тебе, — сказав він.
У цю мить Софія зрозуміла:
це більше не гра.
Це шлях, на якому або знаходять себе — або втрачають назавжди.