**РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Кастинг, де видно все**
Дзвінок застав Софію на роботі.
Це був звичайний день — ті самі столи, ті самі обличчя, той самий запах кави й втоми. Вона несла замовлення до столика біля вікна, коли телефон завібрував у кишені фартуха.
Незнайомий номер.
Софія зупинилася, не одразу наважившись відповісти.
Серце в грудях вдарилося глухо, ніби відчуло щось раніше за розум.
— Алло? — тихо сказала вона, відійшовши в куток.
— Добрий день, це редактори проєкту «Холостяк». Софіє, ви пройшли попередній відбір. Ми хочемо запросити вас на кастинг у Київ.
Світ зник.
Шум кафе став далеким, розмитим. Вона дивилася в підлогу, щоб не впасти, бо ноги раптом стали ватяними.
— Я… — голос зрадницьки зірвався. — Ви впевнені?
На тому кінці дроту коротко посміхнулися. — Абсолютно. Ви дуже нас зацікавили.
Зацікавили.
Її.
Софія поклала слухавку й кілька секунд просто стояла.
Потім різко видихнула — і тільки тоді зрозуміла, що весь цей час не дихала.
Дорога до Києва була довгою. Старий автобус трясся, за вікном миготіли поля й чужі міста. Софія сиділа біля вікна, притискаючи до себе невелику сумку. У ній — найдорожче, що вона мала: одна сукня, куплена кілька років тому «на особливий випадок», і туфлі, які вона вдягала лише раз.
Вона дивилася на своє відображення у склі й намагалася переконати себе, що не виглядає смішно.
— Ти тут випадково, — шепотіла внутрішня тривога. — Подивися на них. Ти — ніхто.
Перед будівлею, де проходив кастинг, стояли десятки дівчат. Високі підбори, ідеальні зачіски, дорогі парфуми. Вони сміялися голосно, впевнено, ніби вже знали, що переможуть.
Софія зупинилася біля входу.
Їй захотілося піти.
Вона дивилася на свої прості туфлі, на скромну сукню без глибокого декольте й думала, що тут видно все — не лише обличчя, а й походження, страхи, комплекси.
— Ти куди? — спитала дівчина з яскраво-червоними губами, коли Софія невпевнено пройшла повз.
— На кастинг, — відповіла Софія.
Та окинула її швидким поглядом. — Ого. Ну… удачі, — і в голосі не було ні краплі щирості.
У залі очікування було душно. Камери. Продюсери. Запах нервів.
Софія сиділа, згорбившись, і стискала руки, щоб не тремтіли.
Її викликали майже останньою.
— Софія, 23 роки, — промовив чоловік за столом. — Чому ти тут?
Вона мовчала кілька секунд. А потім сказала правду. — Бо я ніколи не була обраною. Я хочу знати, як це — коли дивляться і бачать.
В кімнаті запала тиша.
— Ти розумієш, що тут буде боляче? — спитала жінка-продюсер. — Так. — Що тебе можуть принизити? — Так. — І все одно прийдеш?
Софія підняла очі. — Так. Бо боляче мені було й без цього.
Через тиждень їй зателефонували знову.
— Ви в проєкті.
Мама довго мовчала, слухаючи новину. Потім лише сказала: — Якщо вже йти — йди до кінця.
Будинок, куди їх привезли для знайомства з Холостяком, виглядав як з іншого життя. Великі сходи, світло, музика, камери всюди.
Софія стояла осторонь, поки інші дівчата поправляли сукні й тренували усмішки.
Коли двері відчинилися, вона відчула це раніше, ніж побачила.
Він був високий, у темному костюмі, стриманий. Його погляд ковзав по обличчях дівчат — швидко, поверхово.
Поки не зупинився на ній.
Лише на мить.
Але цього вистачило, щоб у Софії затремтіли коліна.
Він не усміхнувся.
Не підійшов.
Але подивився — уважно. Ніби бачив більше, ніж вона хотіла показати.
— Добрий вечір, — сказав він рівним голосом. — Я радий, що ви тут.
І Софія раптом зрозуміла страшну річ.
Вона боялася не програти.
Вона боялася — залишитися.