**РОЗДІЛ I

Там, де мрії не живуть**
Софія жила в місці, де мрії не затримуються надовго.
Вони тут або вмирають ще в дитинстві, або мовчки ховаються глибоко всередині, щоб не боліло.
Її дім стояв на окраїні міста — сіра п’ятиповерхівка з потрісканими балконами, де взимку протяг гуляв коридорами, а влітку запах старої фарби змішувався з пилом. Вікна виходили на порожній двір із зламаними гойдалками, які скрипіли навіть тоді, коли на них ніхто не сидів.
Софія прокидалася щоранку о п’ятій. Не тому, що хотіла — тому, що звикла.
Звичка — найжорстокіша форма бідності.
Вона тихо вставала, щоб не розбудити маму. На кухні було холодно. Газова плита іноді відмовлялася запалюватися з першого разу, і Софія терпляче крутила ручку, доки синій вогник нарешті не спалахував.
Дешева кава. Один шматок хліба.
Все — як завжди.
В дзеркалі на неї дивилася дівчина з великими очима й втомленим поглядом. Вона була гарною — але такою красою, яку ніхто не помічає, якщо не дивиться уважно. Темне волосся вона завжди збирала в простий хвіст, бо часу на укладки не було. Одяг — скромний, з розпродажів, без яскравих кольорів.
Софія ніколи не дозволяла собі «хочу».
Тільки «треба».
Треба працювати.
Треба терпіти.
Треба бути сильною.
В кафе, де вона працювала офіціанткою, її майже не помічали. Клієнти дивилися крізь неї, як крізь скло. Хтось кликав різко, хтось навіть не дякував. Вона звикла. Усміхалася, навіть коли боліли ноги, навіть коли хотілося плакати.
Іноді вона ловила себе на думці, що дивиться на закохані пари за столиками не з заздрістю — з недовірою.
Ніби таке життя існувало в іншому світі, але не для неї.
Колись давно, ще до смерті батька, Софія мріяла.
Вона уявляла, що поїде далеко, що її хтось полюбить не за зовнішність, не за вигоду — просто так. Але після похорону мрії почали зникати одна за одною. Мама замкнулася в собі, робота стала єдиним порятунком, а дім — місцем тиші, яка тиснула.
Того вечора Софія повернулася пізніше, ніж зазвичай.
Мама спала, телевізор тихо працював у кімнаті, кидаючи тьмяне світло на стіни.
Софія хотіла вимкнути його, але зупинилася.
На екрані — гарні дівчата в сукнях, сміх, квіти, світло софітів.
«Холостяк».
Вона скривилася. — Казка для дурних, — пробурмотіла.
Але очі не відводилися.
Він з’явився в кадрі — високий, стриманий, з поглядом чоловіка, який бачив багато і навчився не довіряти. Він усміхався мало, але коли усміхався — щось у серці Софії дивно стискалося.
Вона сама не зрозуміла, чому.
Ведуча говорила про долю, про шанс, про любов, яка може народитися там, де її не чекають.
— Брехня… — тихо сказала Софія.
Але голос звучав не впевнено.
Коли пролунала фраза: «Ми шукаємо не ідеальних. Ми шукаємо справжніх»,
Софія завмерла.
Справжніх.
Це слово ніби обпекло.
Вона сіла на диван, не знімаючи куртки. Вперше за довгий час у голові з’явилася думка, яка лякала: а раптом…
А раптом не всі казки — брехня?
А раптом шанс буває лише один?
А раптом вона проживе все життя і так і не дізнається, що могла бути щасливою?
Софія сміялася з себе, коли пішла на кухню по воду. — Ти збожеволіла, — сказала вголос. — Це не для таких, як ти.
Але тієї ночі вона не могла заснути.
Телефон лежав поруч.
Реклама шоу знову й знову виникала перед очима.
О третій ночі Софія сіла і відкрила форму заявки.
Пальці тремтіли.
Вона довго дивилася на перше питання: «Розкажіть про себе»
І вперше в житті вирішила не брехати.
Вона написала про бідність.
Про втому.
Про страх бути нікому не потрібною.
Про те, що ніколи не була обраною — завжди лише «достатньою».
Коли вона натиснула «надіслати», по щоках текли сльози.
— Я просто спробувала, — прошепотіла вона в темряву. — Просто раз.
Вона не знала, що цієї ночі зробила перший крок у життя, яке переверне її до болю, до любові і до себе справжньої.