ГЛАВА 10

ЗОЯ.

Час пролетів настільки швидко, що я навіть не помітила, як тіні від готичних шпилів подовшали, а сонце почало повільно опускатися за зубчасті гори, фарбуючи небо у відтінки  від ніжно-рожевого до глибокого пурпурного. 

Ми ще довго гуляли академією. Артур показував мені місця, про які я навіть не знала, що вони існують: бібліотеку, де книги літали під стелею, наче птахи, і зимовий сад, у якому цвіли примари орхідей, що тихо дзвеніли на вітрі. Стас час від часу приєднувався до розмови, кидаючи короткі, але влучні зауваження, хоча більшу частину часу мовчав, уважно спостерігаючи за мною своїми темними, непроникними очима.

До вечора я вже ледве відчувала ноги. Мої м'язи нили, а в голові пульсувало від надлишку нової інформації. Коли ми знову опинилися біля масивних дверей їдальні, з яких долинали аромати смаженого м'яса та свіжої випічки, я подивилася на невеликий срібний годинник на стіні. Стрілки вказували на шосту.

— Вже час вечері? — запитала я, і мій шлунок передбачливо видав голосне бурчання, змусивши мене почервоніти.

Артур усміхнувся, відчиняючи переді мною двері:

— Так.

Я зайшла всередину, озираючи величезну залу зі склепінчастою стелею, освітлену сотнями плаваючих у повітрі кристалів.

— Здається, ми тільки недавно снідали, — зауважила я, сідаючи за наш звичний стіл.

— Це тому, що ти сьогодні вперше за довгий час нормально їла, — спокійно відповів він, підсуваючи до мене тарілку з гарячою їжею, яка з'явилася з нізвідки. — Раніше ти харчувалася емоціями та стресом.

Я кинула на нього підозрілий погляд, затримуючи виделку в повітрі:

— Ти знову стежив за мною?

Артур невинно знизав плечима, але в його очах блимнули іскри:

— Я просто уважний. До деталей.

З-за його плеча почувся тихий звук. Стас пирхнув, відпиваючи трав'яний відвар:

— Нав'язливий.

Артур повільно повернув голову до друга, його усмішка стала трохи хижою:

— Теж непогано звучить. Особливо якщо об'єкт моєї уваги не проти.

Я відчувала, як щоки знову спалахують, і поспішила сховатися за тарілкою, щоб приховати усмішку. 

Після вечері, коли темрява остаточно огорнула академію, ми попрощалися біля розвилки коридорів. Артур легко торкнувся мого плеча, а Стас лише коротко кивнув, розчиняючись у тінях, наче його ніколи тут і не було. 

Я повернулася до своєї кімнати. Закрила важкі дубові двері, і густою, оксамитовою тишею огорнула мене. Кімната була затишною: велике ліжко з балдахіном, камін, у якому вогонь палахкотів сам по собі, і широкі вікна. Я підійшла до скла. 

Академія вночі виглядала ще красивіше, ніж вдень. Вона здавалася живою. Вежі світилися сотнями маленьких вогників, наче сузір'я, що впали на землю. Над горами висів величезний, сріблястий місяць, а десь далеко в темному лісі мерехтіли дивні сині вогні, повільно пересуваючись між деревами.

Я притулилася чолом до прохолодного скла, дивлячись на своє відображення. Ще вчора моє життя було зовсім іншим — сірим, звичним і передбачуваним. А сьогодні я стояла в магічній академії. Я була спадкоємицею. Ця думка все ще здавалася нереальною, наче хтось розповів мені гарну казку перед сном. Я мала силу, про яку ще майже нічого не знала, але яка вже зараз тихо гуділа десь під шкірою, ніби друге серце.

І завтра мене чекало перше справжнє заняття. Перший крок у невідомість.

— Що ж… — тихо сказала я своєму відображенню, намагаючись додати голосу впевненості. — Подивимося, що буде завтра.

Я відійшла від вікна, переодягнулася в м'яку нічну сорочку, лягла в ліжко й накрилася важкою теплою ковдрою. Думки ще довго крутилися в голові, не даючи спокою. 

Артур… Його зухвала усмішка і те, як він дивився на мене, ніби я була єдиною людиною в кімнаті. Стас… Його тихий спокій і погляд, що, здавалося, бачив мене наскрізь. Академія… Магія… Невідоме майбутнє, що нависало наді мною, одночасно лякаючи і притягуючи. 

Але фізична втома виявилася сильнішою за тривогу. Очі самі заплющилися. Дихання стало рівним, і вже за кілька хвилин я заснула. 

Я не знала, що наступний день змінить моє життя набагато сильніше, ніж я могла собі уявити. І що магія, яку я так боялася не зрозуміти, вже почала розуміти мене.