ГЛАВА 9

ЗОЯ,

Далі вони повели мене до головного навчального корпусу. Це була величезна кам'яна будівля, яка здавалося, виростала з самої землі, її готичні шпилі губилися в низьких хмарах. Стіни були сірими та вкриті дивним сріблястим плющем, який ледь помітно пульсував, наче вени якоїсь живої істоти. На фасадах стін висіли герби факультетів: золотий грифон, що немов розправляє свої крила, срібна змія, що немов кусала власний хвіст, і ще кілька символів, від яких у мене від страху  йшли колами очі. А біля масивних дубових дверей, інкрустованих тьмяними рунами, стояла статуя. Вона була висічена з чорного мармуру, і мені здалося, що кам'яні очі стародавнього мага стежать саме за мною. Я зупинилася, не в змозі відвести погляд від суворих рис.

— Хто це?

Стас, який йшов на крок попереду, озирнувся:

— Засновник академії. Ігнатіус Вейн.

— Він справжній? — уточнила я, відчуваючи дивний холод від цього кам'яного погляду, що пронизував до кісток.

— Був, — сухо відповів Стас.

Я повернулася до Артура, шукаючи підтримки:

— А зараз?

Стас загадково посміхнувся, і тінь від його вій на мить спотворила риси обличчя:

— Це вже залежить від того, кого ти запитаєш і о котрій годині ночі. Деякі кажуть, що він досі читає лекції з некромантії.

Я зітхнула, намагаючись стримати усмішку:

— Я починаю розуміти, чому тут усі так дивно відповідають. Ви що, змовились, щоб звести новачків з розуму?

Артур засміявся, відкидаючи з очей темне пасмо:

— Ти швидко вчишся. Це хороша якість для виживання в таких умовах, і для пристосуваня в майбутньому

Ми зайшли всередину, і мене одразу огорнув запах озону, старого пергаменту та чогось солодкувато-гіркого, схожого на палаючий полин. Коридорами лунають голоси студентів, десь хтось сварився на латині, а повз нас пронеслося... щось. Схоже на павука розміром з собаку, але з крилами метелика. Раптом за масивними дверима ліворуч гримнуло заклинання. Спалахнуло сліпуче фіолетове світло, і вся будівля на секунду здригнулась, наче від удару гігантського молота. З стелі посипався дрібний пил. Я здивовано, а може, й перелякано, подивилася на Артура:

— Це нормально?

Він навіть не здригнувся, лише змахнув пилинку з плеча:

— Так.

— А якщо ні?

— Тоді викладачі почнуть бігати, — спокійно відповів він, ніби йшлося про погоду.

— І вони зараз не бігають?

— Ні.

— Значить, усе добре.

— Приблизно, — знизав плечима Артур. — Або вибух стався в ізольованому класі. Або ми всі вже привиди.

Я глибоко зітхнула:

— Чудово. Просто чудово.

Артур зупинився біля величезної мармурової дошки, по якій літери самі собою переповзають, змінюючи розклад. Золотисті іскри залишили за собою сліди.

— Оскільки ти новенька і твій магічний фон, м'яко кажучи, нульовий, тебе зарахували до першого курсу, — повідомив він, тикаючи пальцем у рядок, де щойно золотом вивелося моє ім'я.

Я округлила очі, відчуваючи, як до щік приливає жар:

— Першого?

— Так.

— Але я нічого не знаю про магію! Я навіть іскру з пальців викликати не можу!

Стас, який стояв трохи осторонь і спостерігав за мною з легким інтересом, спокійно відповів:

— Саме тому.

— Це... це звучить логічно, — видихнула я, намагаючись впоратися з панікою. — Тобто ви збираєтеся навчити мене з нуля? У світі, де діти вміють телепортуватися до школи?

Артур показав на розклад:

— Перші заняття будуть завтра.

— Уже завтра?! — мій голос злетів на пів октави. — Але я не готова! Мені потрібно хоча б почитати підручники!

— Не бійся, — спокійно кинув він.

— Я не боюся! — огризнулася я, але мій голос зрадив мене, тремтячи на останній ноті.

Стас подивився на мене, потім перевів погляд вниз. Його губи скривила ледь помітна усмішка:

— Ти зараз тримаєшся за рукав Артура.

Я подивилася вниз. Мої пальці міцно вчепилися в грубу шкіру його куртки, ніби це був рятувальний круг посеред океану. Я миттєво відпустила його, ніби обпеклася, і схрестила руки на грудях.

— Я просто... — почала я, гарячково шукаючи виправдання. — У тебе тут нитка стирчала. Я її відірвала.

Артур усміхнувся, і в його очах застрибали бісики:

— Злякалася.

— Замовкни.

— Добре, — він підняв руки в удаваній капітуляції.

Він замовк рівно на дві секунди, дозволяючи тиші повиснути між нами.

— Але це було мило, — додав він тихіше, дивлячись мені просто в очі.