Глава 8

ЗОЯ. 

Після сніданку Артур повів мене знайомитися з академією, де в цей час пропадав Стас я і гадки не маю, я навіть не помітила коли він зник. Ми вийшли у внутрішній двір. Сонце вже піднялося над горами, і тепер академія виглядала зовсім інакше. Башти здіймалися високо в небо, з'єднані між собою кам'яними переходами. Над деякими дахами кружляли магічні істоти, а біля фонтану кілька студентів тренували прості заклинання. Артур показав рукою вперед.

— Тут головний двір.

Я повільно озирнулася.

— Він такий величезний.

— Це ще не все.

— А що там?

— Бібліотека.

Він показав на величезну башту. Я задерла голову.

— Там одна бібліотека?

— Так.

— І скільки там книг?

— Не знаю.

— Як це?

— Ніхто не знає.

Я недовірливо подивилася на нього.

— Це взагалі можливо?

— У магічному світі — можливо майже все.

Ми пішли далі.

— А там — зала дуэлей.

Я різко зупинилася.

— Дуелей?

— Так.

— Мені доведеться там битися?

Артур обернувся до мене.

— Якщо захочеш.

— А якщо не захочу?

Він на секунду став серйозним.

— Тоді хтось може захотіти за тебе.

Я насупилася.

— Це жарт?

— Частково.

— Чудово.

Артур побачив моє занепокоєння і вже серйозніше сказав:

— Не хвилюйся. Я не дозволю нікому тебе змусити.

Я подивилася йому в очі.

— Чому?

Він трохи замислився.

— Бо ти ще не знаєш всіх правил цього світу…

— І?

— А я знаю.

— Це не відповідь.

— Поки що — достатня.

Я хотіла ще щось запитати, але він уже рушив далі. Ми пройшли оранжереї, лікувальний корпус, архіви та сад. Кожне місце здавалося нереальним. В оранжереях рослини світилися зсередини. У лікувальному корпусі я побачила дівчину, яка тримала руки над пораненою рукою іншого студента. Навколо її пальців мерехтіло м'яке зелене світло. В архівах книги самі злітали з полиць і поверталися на свої місця. А в саду дерева були настільки високими, що їхні крони майже торкалися неба. Я зупинилася.

— Це… неймовірно.

Артур стояв поруч.

— Тобі подобається?

— Я навіть не знаю, як це описати.

— Звикнеш.

Я подивилася на нього.

— А ти звик?

— До чого?

— Ти вже звик до всього цього?

Артур усміхнувся.

— Я тут виріс. звичайно я звик до всього

Я замислилася.

— А ти ніколи не хотів побачити інший світ?

Він подивився кудись у далечінь.

— Хотів.

— І?

— Можливо, тепер побачу.

Я не зовсім зрозуміла, що він мав на увазі. Але вирішила не питати, так буде краще для мене. Ми пішли далі. Я побачила групу студентів, які тренувалися керувати вогнем. Один хлопець створив величезну вогняну кулю. Інша дівчина легко погасила її водою, яку буквально витягнула з повітря. Хтось левітував книги. Хтось збирав навколо себе тіні. Я зачаровано спостерігала за всім цим.

— А ти? — нарешті запитала я.

Артур повернувся до мене.

— Що я?

— Яка в тебе сила?

Він усміхнувся.

— Хочеш побачити?

— Звичайно.

Артур підняв руку. На його долоні спалахнуло невелике полум'я. Я інстинктивно відступила на пів кроку. Але полум'я не палило. Навпаки — від нього йшло приємне тепло.

— Вогонь, — сказав він.

Я подивилася на нього.

— Я здогадувалася.

— Справді?

— Ну, ти досить гарячий.

Він завмер. Я теж. Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного.

— Я… не це мала на увазі.

Артур повільно посміхнувся.

— Звичайно.

— Навіть не думай.