ГЛАВА 7

ЗОЯ,

Через деякий час я була готова. Я ще раз подивилася на себе в дзеркало. Чомусь сьогодні все здавалося інакшим. Учора я опинилася тут випадково. Сьогодні ж мала почати жити за правилами цього світу. Я вийшла з кімнати разом з Артуром. Коридори академії вже ожили. Студенти поспішали на заняття, хтось сперечався біля сходів, а хтось на ходу читав книгу, сторінки якої перегорталися самі.

— Вони завжди такі? — запитала я.

— Які?

— Зайняті.

— Це академія. Тут або ти вчишся, або тебе вчать.

— Звучить моторошно.

— Ти ще не бачила викладачів.

— Тепер мені ще страшніше.

Ми спустилися сходами. Внизу на нас уже чекав Стас. Він стояв біля великого вікна, схрестивши руки на грудях. Побачивши нас, він лише злегка кивнув.

— Нарешті.

Артур подивився на нього.

— Ми не запізнилися, так що не починай - сказав Артур .

— Ти все одно запізнився. - рявкнул Стас

— можливо На три хвилини.  - сказав Артур 

— не мжливо, а так і є - сказав Стас 

Я подивилася на них.

— Ви завжди так розмовляєте?

Стас спокійно відповів:

— Так.

Артур додав:

— Іноді буває ще гірше.

— Чудово. Я вже починаю звикати до такого 

Ми рушили коридором. Стас ішов попереду, Артур поруч зі мною. Ніхто особливо не розмовляв. І хоча навколо було багато людей, я почувалася дивно спокійно. Нарешті ми дійшли до їдальні. Я зупинилася біля входу.

— Ого…

Їдальня виявилася величезною. Висока стеля губилася десь угорі, прикрашена старовинними люстрами, у яких замість свічок плавали маленькі кулі світла. Довгі дерев'яні столи стояли рядами. Через величезні вікна всередину лилося ранкове сонячне світло. Сотні студентів розмовляли, сміялися, сперечалися. За одним столом обговорювали заклинання. За іншим — майбутній турнір.

Десь неподалік хлопець змусив ложку літати над своєю тарілкою.

— Дивись! — захоплено сказав він комусь.

Ложка зробила коло в повітрі.

— Негайно припини! — гримнув викладач.

Ложка миттєво впала. Я прикрила рот рукою, щоб не засміятися. Артур це помітив.

— Не смійся.

— Я не сміюся.

— Ти зараз буквально трясешся.

— Це від холоду.

— У приміщенні двадцять п'ять градусів.

— Тоді в мене особливий організм.

Стас, який ішов попереду, ледь помітно усміхнувся. Ми сіли за стіл у кутку зали, подалі від основної маси студентів. Але навіть тут я відчувала на собі погляди. Хтось перешіптувався. Хтось відверто розглядав мене. Я опустила очі.

— Вони всі на мене дивляться.

Артур спокійно відповів:

— ну так, ти ж Ти новенька.

— Це я вже зрозуміла.

— До того ж ти з'явилася тут не зовсім звичайним способом.

— І про це всі знають?

Стас поставив переді мною тарілку.

— Тут новини поширюються швидше за магію.

— Це мене не дуже радує. - сказала я 

Він подивився на мене.

— Їж.

Я підняла брову.

— Ти що, тепер моя нянька?

— Ні.

— Тоді чому командуєш?

— Бо вчора ти майже знепритомніла після переміщення.

Я хотіла щось відповісти, але Артур одразу підняв палець.

— До речі, вона ще й не потрапила на  вечерю додому.

Я повернулася до нього.

— Ти стежиш за мною?

— Так.

Я завмерла.

— Навіщо?

Артур усміхнувся.

— Професійна риса.

Стас подивився на нього.

— Не бреши.

Артур замовк.

— Добре.

Він зітхнув.

— Мені цікаво, що вона робить.

Стас похитав головою.

— Це ще гірше.

Я подивилася на них обох.

— Ви зараз серйозно обговорюєте мене так, ніби мене тут немає?

— Так, — абсолютно спокійно відповів Стас.

Артур усміхнувся.