ГЛАВА 6

ЗОЯ.

Це був мій перший ранок у новому світі. У новому місці. У новому житті. Я прокинулася ще до світанку, чомусь не спалось. Кілька секунд просто непорушно лежала, дивлячись у просту сіру стелю, і намагалася зрозуміти, де саме знаходжуся. Навколо панувала мертва тиша, лише десь далеко за стінами ледь чутно потріскувало полум'я у факелах. Потім пам'ять повернулася. Академія Магія…Спадкоємиця.. Артур.. Стас…відьми.. вовки… вампіри.. пророцтво.. зараз це просто набір слів для мене, по ще толком нічого не розуміла.

Я повільно підвелася й сіла на ліжку, притиснувши долоні до ковдри.

— Ні… Вчорашній день не був сном… — тихо промовила я сама до себе.

Я озирнулася. Моя кімната була просторою. Високі стіни, темне дерево, велике ліжко з балдахіном і величезне вікно, за яким відкривався зовсім інший світ. На стінах висіли старовинні картини, але деякі з них, здавалося, жили власним життям. На одній кареті рухалися коні, а на іншій зображений чоловік час від часу повертав голову. Я потерла очі.

— Ні. Я просто  ще не прокинулася остаточно.

Я встала й підійшла до вікна. Східна вежа ще потопала в густій синюватій темряві. Над горами висів густий туман, а перші промені сонця лише торкалися вершин, забарвлюючи їх у золотисто-рожевий колір. Знизу вже повільно прокидалася академія та її жителі. Перші студенти поспішали до корпусів. Хтось ніс стос книжок, хтось розмовляв із друзями. Над внутрішнім двором повільно плавали маленькі світлові кулі, освітлюючи доріжки. Десь далеко пролунав дзвін. Один..Другий...Третій.

Я поклала долоню на холодне скло.

— Невже це тепер моє життя? — тихо прошепотіла я.

— Якщо ти продовжиш розмовляти сама з собою, скоро так і буде.

Я різко обернулася. Артур стояв біля дверей, спершись плечем об одвірок. У руках він тримав дві чашки, від яких підіймалася біла пара. Я витріщилася на нього.

— Ти що тут робиш?!

Він спокійно підняв одну чашку.

— Добрий ранок.

— Це не відповідь.

— Тоді… добрий ранок ще раз.

— Артур!

Він усміхнувся.

— Доброго ранку, Зоє.

— Як ти сюди потрапив?

— Двері були відчинені.

Я подивилася на двері. Вони справді були прочинені. Але Я чудово пам'ятала, що вчора ввечері зачинила їх.

— Я їх не залишала відчиненими.

— Мабуть, академія вирішила мене впустити.

— Або ти просто нахаба.

— Мені подобається другий варіант.

Я не втрималася від посмішки.

— Ти завжди такий?

— Який?

— Нестерпний.

— Не завжди.

— А коли не такий?

Він на секунду задумався.

— Коли сплю.

Я фиркнула.

— Це багато чого прояснює.

Артур підійшов ближче й простягнув мені чашку.

— Чай.

Я обережно взяла її. Від чашки йшло приємне тепло, а запах був напрочуд знайомим.

— Дякую.

— Немає за що.

Я зробила маленький ковток і здивовано підняла брови.

— Смачно.

— Я знав.

— Звідки?

— Вчора ти сказала, що любиш чай.

— Ти це запам'ятав?

Артур на мить замовк.

— Деякі речі запам'ятовуються самі.

Я відвела погляд. Чомусь від його слів стало трохи ніяково.

— Стас чекає внизу? — швидко змінила я тему.

— Так.

— Він теж прийшов мене будити?

Артур усміхнувся.

— Ні. Він дорослий і розуміє, що людям іноді треба спати.

— А ти?

— Я особливий.

Я закотила очі.

— Це я вже зрозуміла.

— Тоді нам буде легко порозумітися.

— Не поспішай із висновками. - сказал я 

Він тихо засміявся. Потім я допила свій чай, він забрав чашку, і залишив мене наодинці, щоб я спокійно зібралася