РОЗДІЛ 5

ЗОЯ.

Коридори академії вночі виявилися зовсім не такими, як я уявляла. Високі арочні вікна виходили на гори, вкриті туманом. За склом мерехтіли далекі вогні. Уздовж кам'яних стін плавали маленькі блакитні вогники. Я зупинилася і мимоволі запита: 

— Вони справжні?

Артур озирнувся.

— Що саме?

— ну ці вогники.

— Так.

— І вони просто літають?

— Тут багато чого просто літає.

Стас кинув на нього погляд.

— Не лякай її.

— Я не лякаю. Я готую її до правди - морально.

Я зітхнула.

— Ви завжди такі?

— Так, — одночасно відповіли вони.

Я мимоволі засміялася. Це була перша справжня посмішка за останні кілька днів.

Стас подивився на мене.

— Ось.

— Що?

— Так краще.

Я не знала, що на це відповісти.

Ми рушили далі. Східна вежа знаходилася майже на самому краю академії. Вона була трохи віддалена від основних корпусів, а вузькі гвинтові сходи вели дедалі вище.

Нарешті Стас зупинився біля високих дерев'яних дверей.

— Твої покої.

Артур відчинив їх. Я завмерла від побаченого. Кімната виявилася напрочуд простою. Жодної надмірної розкоші. Біля вікна стояло велике ліжко з темним покривалом. Біля стіни — дерев'яний письмовий стіл. На ньому лежали чисті аркуші, чорнильниця та перо. Поруч стояла висока книжкова шафа, поки що майже порожня. Біля каміна — м'яке крісло. На підлозі лежав темний килим із вишитим сріблом символом полум'я, яке обвивало місяць. Але найбільше мене вразило вікно. Воно займало майже всю стіну. За ним відкривався неймовірний краєвид. Унизу розкинулася академія. Високі башти, містичні сади, внутрішні двори, освітлені золотими ліхтарями. Десь далеко височіли гори. Я підійшла до вікна.

— Це… все моє?

— Тепер так, — відповів Стас.

На ліжку лежав темно-синій халат із золотим знаком академії. Я торкнулася тканини.

— Тут немає нічого зайвого.

— Якщо щось знадобиться — скажи, — відповів Стас.

Артур сперся плечем об одвірок.

— А якщо тобі стане нудно, можеш покликати мене.

Стас повернув голову.

— Їй треба відпочити.

— Я й кажу. Якщо їй стане нудно від відпочинку.

Я засміялася.

— Ви завжди сперечаєтеся?

— Практично, — відповів Артур.

— Добраніч, Зою, — сказав він.

Я здивовано подивилася на нього.

— ти навіть таке знаєш, хоча в тебе ніч не для сну?

— Я багато чого знаю.

— Наприклад?

Він хитро посміхнувся.

— Наприклад, що завтра ти прокинешся раніше за всіх, бо нервуватимеш перед першим тренуванням.

— Не буду.

— Будеш.

Стас похитав головою.

— Не слухай його.

— Добраніч, Принцесо.

Двері зачинилися. Я залишилася сама. Підійшла до вікна й подивилася на нічну академію.

Учора я була звичайною дівчиною. А сьогодні виявилася Спадкоємицею. І десь там, за цими дверима, знаходилися двоє чоловіків, хоча по факту не зовсім, які, здавалося, вже вирішили, що не дозволять мені залишатися самій.