РОЗДІЛ 4

ЗОЯ. 

Далі в повній тиші, вони мене повели в сторону лісу стежиною. Ліс, який простягався перед ними, не мав нічого спільного з земними чагарниками. Дерева тут були величезними, з корою, що нагадувала поліроване срібло, а їхнє листя мерехтіло холодним, блакитним світлом. Під ногами шурхотів не сухий лист, а щось схоже на крихке, прозоре скло. Повітря було густим, і кожен вдих наповнював легені енергією, від якої шкіру поколювало дрібними іскрами.

— Куди ми йдемо? — запитала я, обережно ступаючи по сріблястій стежці. Мій голос звучав тихо, заглушений дивним, мелодійним шелестом лісу. — І хто ви насправді? Ви сказали, що ви мої вартові... але вартові не мають таких очей.

Той, що був у костюмі вовка, усміхнувся, і в його усмішці було щось хижакське, але водночас неймовірно тепле та життєствердне.

— Я — Артур, молодий Альфа клану Чорного Місяця, — його голос був низьким, з легкою, гарячою хрипотою. — Глава всіх перевертнів цього континенту. У тому світі я носив маску, щоб не привертати уваги Тіней. Тут, у Ноктумі, всі маски знято.

Я зупинилася, широко розплющивши очі, і перевела погляд на його високого, елегантного супутника.

Вампір ледь помітно нахилив голову, і цей рух був сповнений давньої, небезпечної грації.

— А я — Стас, — його голос звучав як оксамит, що ковзає по темному склу. Холодний, ідеально вивірений, з ноткою абсолютної, спокійної влади. — Голова клану вампірів Кривавої Троянди. 

— Глави... кланів? — видихнула я, відчуваючи, як земля хитається під ногами. — Але ви ж... ви виглядаєте як мої ровесники. Як ви можете бути главами?

— Час у світі магії тече інакше, а кров робить своє, — м'яко, але твердо відповів Стас, підходячи ближче. Його присутність відчувалася фізично, наче гравітація. — Наші роди передають владу тому, хто має найсильнішу ауру. І доля, Зоє, завжди веде нас туди, де ми потрібні. А тепер ми потрібні тобі.

Далі ми вийшли з лісу, і я втратила дар мови. Перед ними, на вершині скелястого пагорба, оточеного водоспадами, що падали з неба і розчинялися в тумані, височіла Академія Ноктум. Це не був просто замок. Це була фортеця з темного каменю та білого кришталю, чиї шпилі пронизували хмари. Над вежами повільно оберталися гігантські магічні руни, випромінюючи тепле, золотисте світло. Вікна палахкотіли, наче тисячі очей, що пильно дивилися на новоприбулу.

Артур і Стас вели мене впевнено, мовчки, але їхні погляди постійно перетиналися, наче вони спілкувалися без слів. Вони піднялися широкими сходами і зупинилися перед масивними дубовими дверима, інкрустованими сріблом і перламутром. Стас штовхнув їх, і вони безшумно відчинилися.

Кабінет директора був величезним, заваленим стародавніми сувоїми та кришталевими сферами, що тихо пульсували світлом. За масивним столом з чорного дерева сидів літній чоловік. Його сиве волосся було зібране в акуратний хвіст, а на плечі лежала мантія з темного оксамиту, вишита срібними нитками, що утворювали сузір'я.

Це був директор академії та верховний магістр магії Северес. Його обличчя було суворим, висіченим з граніту, а очі — глибокими, як безодня, в них читалася тисячолітня мудрість і безжальна справедливість.

— Магістр Северес, — в один голос привіталися Артур і Стас, схиляючи голови у глибокій повазі. — Ми привели її.

Северес підвівся. Його пронизливий погляд миттєво знайшов мене, і я відчула, як він зазирає  у саму душу, читаючи кожен спогад, кожен страх і кожну приховану іскру сили.

— Дитя двох світів, — його голос звучав як дзвін давнього дзвона, від якого вібрувало повітря. — Зоя. Я чекав на тебе. Сідай, будь ласка.

Я механічно сіла в глибоке крісло навпроти столу. Артур і Стас стали позаду, наче дві величні, мовчазні статуї, що уособлювали силу та захист.

— Я не розумію, — почала я, намагаючись тримати голос рівним, хоча руки тремтіли. — Чому я? Я звичайна дівчина з невеликого містечка. Я не вмію чаклувати, я не знаю ваших законів. Ви помилилися.

Северес сумно усміхнувся і відкрив стародавню, обпалену книгу, що лежала перед ним.

— Помилка — це привілей смертних, Зоє. Але не Пророцтва. Тисячу років тому, коли світ магії ледь не загинув у війні з Порожнечею, Першородні Відьми залишили запис.

Він провів довгим, блідим пальцем над сторінкою, і з неї піднялися блискучі, золоті літери, зависнувши в повітрі між ними.

"Коли тіні знову підуть на світло, прокинеться Спадкоємиця Крові. Вона не знатиме своєї сили, доки не перетне межу. Вона стане серцем Трикутника, що втримає небо. Вовк, що є місяцем. Вампір, що є зорями ночі. І Відьма, що є іскрою. Лише їхня єдність врятує Ноктум."

Зоя дивилася на блискучі літери, відчуваючи, як холодне терпке відчуття розливається грудьми.

— Спадкоємиця... Ви кажете, я потомок відьом?

— Ти нащадок найсильнішої династії, яка коли-небудь існувала, — серйозно сказав Северес, його погляд пом'якшав. — Твоя матір... вона була змушена сховати тебе на Землі, коли Тіні почали полювати за твоєю кров'ю. Вона наклала печатку на твою магію, щоб ти вижила. Але печатка знята. Ти тут. І час спливає.

— Що загрожує світу? — запитала я.

— Древнє зло, яке ми звемо Порожнечею, руйнує магічні бар'єри, — втрутився Стас, його холодні очі потьмяніли від гніву. — Воно вже проникло на Землю. Тіні в клубі, дивні сни... Це все розвідка. Вони шукають тебе.