РОЗДІЛ 3

ЗОЯ.

Коли я прокинулася, було ще темно, але відчуття було немов мене облили крижаною водою. Холодний піт покрив спину, а серце шалено калатало, відбиваючи тривожний ритм. Я різко підвелася та сіла на ліжку, намагаючись вгамувати  дихання.

— Це був лише сон, — прошепотіла я в порожнечу кімнати, але голос звучав непевно.

Я швидко озирнулася, побачила все знайоме — стіни з постерами, розкидані книги, м'яку іграшку на підвіконні. Яке полегшення, я справді була вдома. Але цей дивний сон... це було водночас і дивно, і немов реально. Немов я справді була в іншому світі. І цього разу, прокинувшись, я чітко згадала обличчя тих двох. Це були чоловіки: один у жахаюче реалістичному костюмі вовка з гострими вухами та оскалом, а інший — у класичному, елегантному вбранні яке схоже на вампіра з високим коміром. Їхні очі дивилися крізь мене, і цей погляд не відпускав.

— Хто ж ви такі? — запитала я про себе в темряву, але у відповідь було лише мовчання,і це ж логічно, тому що я була одна, в своїй кімнаті

Наступний День минув мов у густому, липкому тумані. Я навіть не помітила як, наступні дні теж.

Сьогодні вже Минуло сім днів з того часу, як я отримала  той зловісний дивний лист від якоїсь академії Ноктум. Я знову перечитувала його, проводячи пальцями по дивному сріблястому чорнилу:

"Шановна Зоя МОЛОТОВА! Вітаємо! Вас прийнято до Академії Ноктум. Навчання розпочинається в найближчий час. Вас буде повідомлено, коли прибути"

— Яку ще академію? — буркнула я, кидаючи конверт у шухляду. — Це якийсь розіграш.

Але саме в п'ятницю 13-го, прокинувшись з дивним відчуттям внутрішнього неспокою, мені чомусь раптово захотілося надягнути костюм відьми. Хоча я і приготувала костюм на вечірку з колегами, але якось йти не хотіла. Я довго обирала перед дзеркалом: чорний капелюх із широкими крисами, плащ, що нагадував крила ворона, і маску з тонкого мережива, яка приховувала обличчя.

— Виглядаю як справжня відьма з казок, — усміхнулася вона своєму відображенню. — Чи, можливо, не зовсім казок...

Вирішивши заглушити дивні передчуття гучною музикою і натовпом, я пішла до клубу — туди, де серед масок і костюмів не можна було дізнатися, хто є хто. Де кожен міг бути ким завгодно, а справжні обличчя ховалися за яскравими фарбами та тканиною. Всередині «Неону» билося серце міста. Баси вібрували в грудній клітці, спалахи неонового світла розрізали напівтемряву, перетворюючи танцювальний майданчик на суцільний калейдоскоп тіней. Повітря було густим від запаху парфумів, алкоголю та збудження.

— Привіт, відьмочко! — крикнув хтось у масці привида, простягаючи їй келих. — Вип'єш з нами?

— Ні, дякую, — відповіла я, пробиваючись крізь натовп до барної стійки. — Мені щось безалкогольне.

Я замовила коктейль і саме тоді відчула цей погляд. Холодний, пронизливий, наче хтось торкнувся мого хребта крижаним пальцем. Я різко підняла очі. Крізь юрбу, яка здавалася зараз лише розмитими силуетами, я побачила ЇХ. Двоє чоловіків. Один — у тому самому реалістичному костюмі вовка, чиї очі хижо і розумно блищали в напівтемряві. Його постава була напруженою, наче хижака перед стрибком. Інший — високий, у бездоганному костюмі вампіра з неприродно блідою шкірою та аристократичними рисами обличчя. Вони не танцювали. Вони стояли нерухомо посеред хаосу, дивлячись прямо на мене. Ті самі двоє з її сну! Цього просто не можу бути! 

— Ти їх бачиш? — запитала я у дівчини поруч, показуючи на них.

— Кого? — та перезирнулася. — Там нікого немає, тільки танцювальний майданчик.

Я моргнула. Коли  знову подивилася, вони все ще були там.

— Як це можливо? — прошепотіла про себе я.

Моє сердце пропустило удар. Чоловік-вовк ледь помітно кивнув, і вони розвернулися, рухаючись до виходу. Немов у трансі, підкоряючись якійсь невидимій, первісній волі, я залишила недопитий напій і пішла за ними.

— Гей, куди ти? — гукнув бармен, але я  вже не чула.

Вуличне нічне повітря вдарило в лице холодом. Незнайомці йшли швидко, але я не відставала, наче тонка срібна нитка тягнула її слідом.

— Стійте! — крикнула я, коли вони звернули за ріг. — Хто ви такі? Чому ви переслідуєте мене в моїх снах?

Чоловік у костюмі вампіра зупинився і повільно обернувся. Його очі, навіть крізь маску, здавалися стародавніми та мудрими.

— Ми не переслідуємо тебе, Зоя, — сказав він глибоким, оксамитовим голосом. — Ми чекали на тебе.

— Чекали? — я нервово засміялася. — Це якийсь розіграш? Ви друзі моїх друзів?

Вовк тихо зарив, і звук був дивно реалістичним.

— Час спливає, — сказав він хрипким голосом. — Вона повинна побачити правду.

Вуличні ліхтарі та шум автівок поступово залишалися позаду. Вони вийшли на стару, занедбану вулицю на самому краю міста, де в кінці дороги чорніла масивна, понура будівля.

— Куди ви мене ведете? — запитала я, відчуваючи, як страх стискає горло. — Це виглядає... небезпечно.

— Небезпека — це ілюзія, — відповів вампір. — Страх — це лише брама. А ти вже переступила через неї, коли отримала наш лист.