РОЗДІЛ 2

Сьогодні було похмуро, в мене був вихідний день, йшов дощ який стікав по вікну повільними, майже лінивими краплями. Вони залишали за собою тонкі доріжки, що зникали так само швидко, як і з’являлися. Я дивилася на них уже кілька хвилин, ніби чекала, що вони складуться в якусь відповідь, і бажано зрозумілу.

Моє життя було передбачуваним. Надто передбачуваним. Кожен день — як попередній, лише з іншою датою в кутку, робота - дім, і так кожного дня. Не скажу що робота була важка, в свої                      25 років я працювала в історичному архіві, робота, тиха і спокійна, головне малолюдна, хоча кожного дня, комусь щось було потрібно, і інколи навіть дізнавалася щось нове.. І саме тому той лист який зараз лежав на столі здавався неправильним. Він лежав на столі окремо від усього іншого, від усієї пошти. Ніби навіть повітря навколо нього було густішим. Темний папір, чорна печатка, та моє ім’я — Зоя МОЛОТОВА — виведене ідеальним, майже старовинним почерком.

Я не пам’ятала, як він тут з’явився. Пошти сьогодні точно не було і я нічого з поштової скриньки не забирала, в гості теж ніхто не заходив.

— дивно, як він тут опинився, я ж нічого не чула і нікого не бачила… — прошепотіла я, озираючись на коридор.

Тиша відповіла мені звичним порожнім спокоєм. Я підійшла ближче. Кроки звучали глухо, ніби підлога раптом стала м’якою. Пальці самі потягнулися до печатки. Я торкнулася воску — і здригнулася. Він був холодний. Ні, не просто холодний. Неправильно холодний. Так не буває.

— Це просто жарт, — сказала я вголос, намагаючись надати голосу твердості - просто хтось вирішив пожартувати, це точно

Але він зрадницьки затремтів. Я обережно розгорнула лист. Папір ледь зашелестів, і цей звук прозвучав надто гучно в кімнаті.

« Зоя Молототова, Академія Ноктум запрошує вас…»

Серце раптом збилося з ритму. Я перечитала рядок ще раз. І ще.

— Ноктум?.. — тихо повторила я, ніби смакуючи це слово.

Воно відгукнулося десь глибоко всередині. Ніби я вже чула його раніше. Ніби… чекала.

У грудях з’явилося дивне відчуття — тягуче, тепле й тривожне водночас. Наче мене покликали туди, де я мала опинитися вже давно.

— Це безглуздя… — я опустилася на стілець, не відводячи погляду від листа. — Я ж навіть не подавала ніяких заяв, тим більше в заклад з такою назвою. Але відповідь уже жила всередині мене.

Ти знала….. ти відчувала..

Тієї ночі сон прийшов швидко. Надто швидко, і це було дивно, немов хтось мене просто відключив як світло в лампі. І цей сон був… занадто реальним.

Я стояла перед замком. Він здіймався з густого туману, наче виростав із самої темряви. Вежі губилися десь угорі, а вузькі вікна світилися холодним, блідим світлом. Камінь здавався мокрим, живим — ніби дихав. Вітер ковзав по шкірі, холодний і шепітливий.

— Ти запізнилася.

Голос пролунав праворуч. Я різко обернулася. Там стояв силует. Спокійний. Нерухомий. Майже злитий із тінню. Його обриси були нечіткими, ніби темрява сама вирішувала, показувати його чи ні.

— Я… не знала дороги, — відповіла я, хоча дивно — була впевнена, що кажу правду.

— Ти знала, — спокійно сказав він.

Зліва раптом відчувся рух.

— Не слухай його.

Другий голос був іншим — живим, напруженим, з енергією, що відчувалася навіть у повітрі. Я повернула голову.

Інший силует стояв трохи ближче. Його постать була чіткішою, рухи — нетерплячими.

— Вона тільки прийшла, тим більше це перший раз — додав він, дивлячись на мене. — Дай їй час.

— Час закінчився, — відповів перший.

Між ними повисла тиша. Напружена, густа. Я ковтнула.

— Хто ви?..

Жоден не відповів одразу. Потім праворуч пролунало тихе:

— Вибір.

А зліва — майже одночасно:

— Наслідок.

Я відчула, як серце почало битися швидше.

— Я нічого не розумію…

— Розумітимеш, — сказав той, що ліворуч, і в його голосі з’явилася дивна м’якість. — Коли перестанеш боятися того що має статися, що вже написано долею

— Або коли стане запізно, — холодно додав інший.

Я зробила крок назад.

Замок за моєю спиною ніби наблизився.

Двері повільно відчинилися самі, без звуку.

І обидва силуети одночасно подивилися на мене.

Чекали.

Саме на мене.

Далі ноги самі мене понесли в середину, там була темрява густа і тягуча. Пройшовши трохи далі я побачила яскраве світло і я пішла до нього.