Вибір мого серця

Розділ 18

Вікторія

Прокидаюся від нового дня, що зігріває теплом з вікна. Повертаюся наліжку та зустрічаюся поглядом з коханими очима.

-Доброго ранку!- каже Матвій цілуючи мене в губи та пригортаючи до себе.

-Доброго ранку!- кажу всміхаючись.

-Як гадаєш, діти вже прокинулися?- питає мене мій чоловік натякаючи на солодкий ранок.

-Гадаю, що так. Ти ж знаєш, що Вероніка в нас жайворонок. Як прокинеться, так і береться за свої улюблені книжки. А Валерія, мабуть дивиться свої улюблені мультики.- кажу я згадуючи наших діток.

-Ти, знаєш, що зробила мене немовірно щасливим? Я дуже радий, що ти в мене є.А ще я дуже радий, що в нас є наші діти.- каже Матвій обіймаючи мене та цілуючи.

-Так, у дівчаток було жахливе дитинство, і я дуже рада, що ми стали їх батьками та подарували їм свою любов.- кажу я дивлячись на свого чоловіка.

Завтра в нас 5 років, як ми одружені. Після весілля ми вирішили всиновити діток. І ось у нас є Вероніка і Валерія. Ці сестрички раніше мали родину, та клята русня її вбила, а діток вивезла в свою країну. Там вони жили як полонені, доки Україна не обміняла їх та інших діток на якогось їхнього недогенерала. Так вони опинилися в дитячому будинку нашої країни, а згодом і в нас. Працівники закладу розповідали, які вони були худі та голодні, в жахливому одязі, коли потрапили до їх закладу. Дівчатка сподобалися нам з першого погляду, тому ми їх і обрали. З тих пір вони стали нашими дорогими донечками. Щодо можливості мати свою дитину, то тут все складно. Матвій лікується, але чи буде результат – ми не знаємо. Раптом в двері стукають.

-Можна?- питає 6 річна Валерія заходячи до спальні.

-Можна.- кажемо ми та запрошуємо її лягти між нами з Матвієм.

-Як спалось, сонечко?- питає Матвій, цілуючи донечку в скроню.

-Погано. В мене зуб болить.- жаліється донька.

-Який? Покажи.- тривожусь я.

-Ось цей.- каже показуючи нам хворий зуб.

-Тоді потрібно відвідати зубного лікаря.- кажу я і донечка морщить лобик.

-Я боюся.- каже і пригортається до тата.

-Не бійся. Марія Вікторівна зробить тобі не дуже боляче і зубик відразу перестане боліти. – намагаюсь заспокоїти.

- Добре, але якщо зі мною піде тато.- каже чіпляючись ручками за тата.

-Сонечко, я б з радістю, але маю їхати на роботу. В мене сьогодні дуже багато роботи.- каже Матвій встаючи та вдягаючись.

-Підемо разом з мамою.- кажу цьомаючи донечку.

-Але ж тобі теж на роботу?- питає донечка.

-Теж. Після лікаря, з тобою побуде бабуся. А зараз – давай збиратися.- кажу я встаючи з ліжка.

Дзвоню нашій знайомій лікарці та домовляюся про прийом, потім дзвоню мамі, щоб підстрахувала мене та забрала донечку додому після лікарні. Йду на кухню, де на нас уже чекає легкий сніданок від Матвія. Поснідавши, Матвій везе Вероніку до школи, а я їду з Валерією до стоматполіклініки. Почуваюся сьогодні якось не дуже. Мабуть тиск опустився. Маю низький тиск, а сьогодні я не випила кави, бо поспішала. Прибувши до лікарні, заходимо до кабінету лікаря. Вона говорить, що зуб доведеться вирвати. Я стою біля крісла донечки та побачивши кров відчуваю, як крутиться в голові та втрачаю свідомість. Відкриваю очі та бачу донечку та лікаря, що стоять поряд.

-Як ви? Вам краще?- питає лікарка.

-Так. А що сталося?- питаю.

-Ви втратили свідомість. Може подзвонити комусь з рідних, щоб вас забрали?- питає лікарка стурбовано.

-Не треба. Зараз має наша бабуся приїде.- кажу я підводячись з стільця.

В голові ще трохи паморочилося, тому я знову присіла.

-Зуб вирвали?- питаю в лікарки.

-Так, все добре. Ваша донечка розумничка.- нахвалює Валерію.

-Так, я знаю.- всміхаюся я і в цей час до кабінету заглядає моя мама.

-Ви ще тут?- питає мама.

-Так, вже йдемо.- кажу встаючи та беру донечку за руку.

- Ви краще до лікарні сходіть. Здоров’я треба берегти.- каже лікарка.

-А щось сталося? Комусь погано?- питає мама здивовано.