Розділ 12

Минуло пів року.

Вікторія

Ну, ось і минуло пів року як  мене не було в Україні.  Коли я вийшла на роботу, прийшов лист  з пропозицією обміну досвідом.  Вирішивши змінити обстановку я погодилась поїхати до Данії.  Там я отримала купу практичних знань та вмінь. Нам пропонували навіть лишитися та працювати в них, але як кажуть: «East or West - home is best», що нашою мовою звучить як «В гостях добре, а вдома краще». Виходжу з літака, де мене вже зустрічає тато з мамою.

-Як же я за вами скучила!- кажу міцно обнімаючи їх обох.

-І ми за тобою.- каже мама, витираючи сльози.

-Як ти тату?- питаю, оглядаючи тата, що гордо стоїть поряд.

-Все добре, доню. А ти як? – питає оглядаючи мене.

-Все добре. Скучила за вами, за рідним домом, за Україною.- кажу оглядаючи їх обох.

-Може, поїдемо? Там мама приготувала твої улюблені пиріжки з маком.- каже тато мені підморгуючи.

-Як робота? Як там в Данії?- питає мама, коли ми вантажимо мою валізу в машину.

-Все добре. В Данії свої звичаї та звички. Вдома краще.- кажу оглядаючись навколо.

-То це та машина, що ви купили?- питаю сідаючи в авто.

-Так. Потрібно ж і на дачу їздити і на роботу, тому хоч і б/у але своя.- каже тато, гордо сідаючи в авто.

-Так, ви праві. Правильно зробили, що придбали.- кажу оглядаючи салон  машини.

Дзвонить мій телефон.

-Так, Дашо. Зустрітися? Давай сьогодні ввечері. Добре, зідзвонимось.- кажу поклавши слухавку.

-Хоч би з нами побула трохи.- бурчить мама.

-Мамо,  я й так буду з вами щодня. Хочу з подругою зустрітися.- каже всміхнувшись мамі.

-Ну, добре. Але не довго.- каже мама.

Приїхавши додому спілкуємося про моє життя та робуту в Данії, батьки розповідають про своє.

-А нареченого, ти там випадково не завела?- питає мама.

-Ні. Я поки відпочивала від чоловіків. – кажу тихо.

-Так і не дочекаємося онуків. А я ж з батьком не молодію.- каже матір  миючи посуд.

-Мамо…- кажу обнімаючи її.- Я ще не зустріла достойну людину.- цілую її в щоку.

-Ой, доню. Для метері головне. Щоб її дитина була щаслива, а після того, що ти пережила, я переживаю за тебе.- каже мені мама.

-Не переймайся. Зі мною все добре. Час минув мені на користь.- кажу і чую, як мені хтось дзвонить.

-Алло, Дашо. Так, добре. Давай  в кафе, недалеко біля дому.- кажу на пропозицію зустрітися.

- Все, пішла збиратися.- кажу батькам та йду збиратися в кафе, де ми домовилися зустрітися з Дашею.

Фарбуюся та одягаю свій улюблений костюм.  Йду неквапливо оглядаючись в бік кафе. Раптом на банері помічаю знайоме обличчя. Група «FREEDOM» виступатиме завтра з концертом на одному зі стадіонів  області. Що ж непогано.  Молодець, я рада за нього. Хлопець за цей час став ще гарнішим.  Іноді я шкодую, що ми розійшлися. А частіше за все я згадую брата Олега – Матвія. Цей хлопець снився мені дуже часто.  Можливо тому я і не могла дивитися більше ні на кого.  Він зачепив мене. Але він залишився лише братом мого коханого. Заходже в кафе де мене вже чекає Даша .

-Ну привіт, подруго. Я ти?.- питає обнімаючи мене.

-Привіт, люба. Все добре. А ти як?- питаю дивлячись на її задумливий погляд.

-Зустрічаюся з одним гарним хлопцем. Він працює на будівельній фірмі. Ніби все серйозно. – каже вона і я рада за неї.

-Це ж класно! Познайомиш?- питаю.

-Звісно. Мені ж потрібна твоя думка. А ти як? Нікого в Данії не зустріла?- питає подруга.

-Ні. Займалася лише роботою, набиралася досвіду.- кажу, а вона морщить обличчя.

-І що ніхто не сподобався навіть?- питає недовірливо.

-Я відпочивала від хлопців.- кажу смакуючи тістечком з кавою.

-Ясно. До речі, твій колишній став в Україні зіркою. Зараз на піку слави. Збирається на Євробачення. Бачила банери?- каже подруга, а мені чомусь стає сумно через втрачений час, що ми провели разом.

-Я рада за нього. – кажу всміхаючись.

-Добре, давай не будемо про сумне. Давай завтра сходимо кудись. Я тебе з хлопцем познайомлю.-каже Даша.

-Добре. Сходимо, та я спочатку трохи відісплюся.- кажу позіхаючи.

-Добре.- каже подруга і ми ще обговорюємо багато  різного.

Повернувшись додому солодко сплю в своєму ліжку.

 Прокидаюся від кроків тата та мами в коридорі.

-Доню, ти з нами на дачу їдеш?- питає тато.

-А коли ви зараз їдете?- питаю позіхаючи.

-Через півгодинки.- каже тато.

-Добре. Ой! Я ж Даші обіцяла зустрітися!- кажу згадуючи вчорашню обіцянку.

-То хай до нас приїджає на дачу. Ти її зустрінеш.- каже мама, зайшовши до моєї кімнати.