Розділ 3

Вікторія

Заходжу до квартири  і стомлено присідаю на пуф в коридорі. Сьогодні мала насичений день. Ще й пограбували… Якби не цей красунчик, то можливо я й додому не скоро дісталася зі своїми 5 гривнями в кишені. А він справді симпатичний. Але напевно таких як я в нього цілий вагон.  Тож  це птах не мого польоту. Заходжу в кімнату, де мене зустрічає батько.

-О, привіт доню! Ти вже прийшла?- питає він мене.

-Так. Прийшла. Як ти тут, тату?- питаю цілуючу в щоку.

-Все добре. Сьогодні заробив трохи грошей. Завтра купимо якоїсь смакоти. – каже мені  мій тато Володимир Олександрович.

-Ти в мене молодчинка. – кажу я йому.

Він у мене справді молодець.  Під час війни,  він отримав травму спини і тепер не ходить. Але нам дають гарні прогнози щодо операції за кордоном. Більшу частину має покрити держава, але певну частину, маємо доплатити ми. А сума там не мала. От ми  і збираємо на операцію. Маємо вже майже всю суму. А тато в мене ще молодий, лише 48років. Знайомий побратим підкидає йому роботу з ремонту дронів. Так мій любий тато, хоч якось розвіюється, плюс приносить трохи грошей в сымейний бюджет.

-Приготуєш щось смачненьке?- питає мене.

-Звичайно. Зараз приготую смакоту і будемо чекати маму з роботи.- кажу я і йду перевдягатися.

Моя мама - Катерина Федорівна працює бугалтером в одній будівельній фірмі і отримує там не погані кошти. Але з роботи повертається також втомлена і розбита.  Готуємо з татом вечерю і  чекаємо на маму.

-Всім гарного вечора. Як увас тут смачно пахне!- каже мама заходячи на кухню.

-Так, сідай до столу!- каже тато та цілує маму, яка обнімає його.

-Зараз мої любі!- каже мама, та  помивши руки сідає за стіл.

Обмінюємось враженнями за день і вечеряємо. Це вже стало нашою сімейною традицією, кожен день збиратися за вечерею та спілкуватися про те, як у кого минув день. Особливо після війни. Ми почали цінувати те, що маємо, а саме – одне одного.

Повечерявши йдемо спати. І нас знову чекає новий день.

    Знову пари, і моя робота. Знову бачу свого Містера Досконалість.

-Привіт.- вітається він всміхаючись на всі 32.

-Привіт.- кажу я.- Ну що, почнемо тренування?- кажу я йому.

-Ну, давай.- каже серйозно.

Тренування минає.

-Щось ти сьогодні надто серйозна.- каже Олег.

-Я завжди така.- кажу я йому і йду перевдягатися.

Перевдягнувшись мчу на вихід на зупинку. По дорозі біля мене їде вже знайоме авто.

-Вікторіє вас підвезти?- питає мене Олег.

-Ні, дякую. Я на маршрутці.- кажу я і з впевненістю мчу далі.

 Раптом машина спиняється і Олег виходить з машини.

- Вікторіє, вже пізно, давайте я вас підвезу.- каже той і всміхається.

-Не варто. Я сама можу дістатися дому. – кажу я і намагаюся йти далі, та мене спиняють за руку.

-Як же нам разом працювати, якщо ти мене боїшся?- каже він мені свій аргумент.

-Я не боюся вас. Просто в кожного з нас  своє життя. І вас мабуть, вже теж чекають.- кажу я йому, дивлячись в  очі.

Він сміється. А потім серйозно дивиться в очі.

-Але мені чомусь більше подобається проводити час з тобою.- каже він і я  краєм ока бачу, як від’їджає моя маршрутка від зупинки.

-Ну добре, поїхали.- кажу я і звільняюсь від його руки, яка як виявляється все ще мене тримає.

Від допомагає мені сісти в авто, та зачиняє за мною дверцята. Займає місце за кермом.

-Як минув день? Чому така сумна?- питає мене Олег, коли машина рушила з місця.

-Все нормально.- кажу я дивлячись на дорогу.

-Кажуть чужій людині легше розповісти про свої переживання та проблеми.- каже Олег мені.

-І звідки такі філософські знання?- питаю з іронією.

-Прочитав в якійсь книзі.- каже мені, а я починаю сміятися.

-Щось не схожі ви на людину, що захоплюється читанням.- кажу йому.

-Ти мене розкусила. Мабуть почув від свого розумного брата. То як щодо питання. Що тебе тривожить? І до речі може перейдемо на «ти»?- питає мій підопічний.

-Тривожить те, що через місяць закінчується моє навчання. І я маю знайти  роботу за спеціальністю. – кажу йому сумно.

-А як щодо спорткомплексу? Ця робота тобі не подобається?- питає здивовано водій.

-Розумієш, на цю роботу мене взяли тимчасово. Тож через місяць маю знайти нове місце роботи. Плюс я дуже хочу працювати за спеціальністю і допомагати людям.- кажу я йому.

-Ясно. Поклик душі.- каже хлопець.

-Так, ти вгадав. – кажу, дивлячись на нього.

-Може я тобі зможу якось допомогти?- питає, зупинившись на світлофорі та дивитья в мої очі.