Глава 3

Заснути стривоженій принцесі допоміг трав’яний відвар, також довелося вдатися до дієвого заспокійливого заклинання. Хоч тіло й відпочивало, але душа не мала спокою. Наснився Раель. Простягав до неї руки, в блакиті його очей застиг невимовний смуток і німе благання, наче волів втримати, повернути… Есмайра намагалася щось відповісти, проте слова застрягали в грудях й вже за мить замість коханого Раеля споглядала у жаху ненависного дракона Гаррарда… Його крижаний, лютий погляд виморожував до кісток, а в руках зловісно виблискував кинджал, вістря якого раптом опинилося біля шиї заціпенілої принцеси.

— Ні… Не вбивайте… — прохрипівши у відчаї й липкому страху, дівчина відразу прокинулася. Розплющивши повіки, судомно й водночас полегшено видихнула… Це лише сон, моторошний сон… Насниться ж таке! Вочевидь далося взнаки нервове потрясіння та хвилювання перед невідомістю.

Небокрай осяювали перші промені висхідного денного світила Тар. Коли в двері несміливо постукали, Есмайра мимоволі здригнулася на ліжку, але опанувавши себе, рвучко підвелася. Намагалася не думати про жахіття, що наснилося. Як кажуть, куди ніч, туди й сон…

— Увійдіть! — надала тремтячому голосу звичної владності.

До покоїв увійшла служниця. Шанобливо вклонившись, обережно поклала на канапу урочисту сріблясту сукню, розшиту дрібними самоцвітами.

— Ваша Високосте… Принесла весільне вбрання, придворним швачкам довелося працювати всю ніч до ранку…

Насправді пошиття схожої сукні планувалося на весілля Есмайри з Раелем, принцеса навіть схвалила фасон і тканину, але зараз геть байдуже до тонкощів цього вбрання, яке красуватиметься на ній під час шлюбного ритуалу з ворогом. Ритуал, що відбуватиметься відразу після прибуття до Імперії Драґ…

Служниця мовчки допомогла вбратися й причепуритися. Відчуваючи похмурий настрій принцеси, не дошкуляла зайвими запитаннями.

— Коси розпустіть, не хочу високої зачіски, — звеліла Есмайра, нерухомо сидячи біля настінного дзеркала. Скляним поглядом втупилася у своє відображення. Авжеж, бліда, мов привид. Наче не на весілля збиралася, а на власний похорон. Душу лише грів промінчик надії, що від подальшої важкої долі врятує задум батьків та ота стрічка-артефакт… Доведеться вплести її в коси після шлюбного ритуалу, аби не привертала зайвої уваги драконів… Безпечніше маскувати артефакт на зап’ястку під рукавом сукні, у цьому разі легше утримувати магію маскувального заклинання.

Гаррард вже очікував на наречену на центральній площі міста Істар, завойованої столиці королівства Сільверберія. Поряд з правителем драконів застигли кілька його вірних охоронців, також молодший брат Санквар, який стиха про щось перешіптувався зі старійшиною Радіфом.

— Нарешті… Наша «срібна» красуня… — іронічно хмикнувши, Санквар кивнув в бік центральної вежі замку.

Крокуючи повільно, але з показовою впевненістю, Есмайра наближалася до некоханого нареченого, наче прямувала назустріч невідворотній долі. Позаду неї у супроводі охоронців йшли батьки та мовчазна сестра Алмайра. На площі зібрався натовп сільверберійців, окрім слуг та селян серед них були й знатні особи, прийшли попрощатися з Її Високістю. Саме цієї миті принцеса мимоволі пригадала слова сумної пісні, яку сільверберійці зазвичай співали на похоронах… «В останню путь до оселі богів, до срібних воріт повітряної фортеці Сільвари…» Серцем відчувала, що десь у натовпі був і Раель, хоча не могла побачити коханого через наявність покривала на обличчі. Можливо, це й на краще? Не хотілося споглядати його біль і смуток, виказуючи й власний розпач.       

Застигши кремезним монументом, Гаррард прикипів зацікавленим поглядом до нареченої у пишній, сріблястій сукні. На її голові розсипом самоцвітів виблискувала довга фата, яка приховувала дівоче обличчя. Вкотре ховається? Шлюбне традиційне вбрання дракониць було більше відвертим, без флеру та вуалі… Гаррарда завше дратувала та таємничість сільверберійців. Хоч які в них дивні звичаї й традиції, але вирішив промовчати.

— Вітаю… — з-за щільного покривала долинув приглушений голос Есмайри.

— Вітаю, принцесо, — невдоволено скрививши губи, дракон безцеремонно підняв покривало. — Хочу поглянути на вас, аби переконатися, що мені не підсунули іншу дівчину, — прохрипівши не без їдучої посмішки, Гаррард вкотре мимохіть тонув в округлених дівочих плесах. Темні вири зі сталевим блиском водночас затягували в дивну безодню… Але там відчувався і страх. Липкий страх, що відштовхував товщею панциру. Чи варто сподіватися на обожнювання й благоговіння, яке зазвичай виблискувало в очах наложниць гарему? Враз пригадалася дракониця Естелла… Кохана фаворитка зі знатного роду Тірґів. Саме її й хотів взяти за дружину, але обставини диктували інший вибір. Зрештою, Естелла погодилася залишитися в його палаці та втішати і надалі, а сільверберійка подарує законного спадкоємця. Що ж, доведеться бодай двічі на місяць навідуватися до її окремих покоїв задля виконання подружнього обов’язку, а інші ночі ніхто не завадить проводити з фавориткою, або з іншими наложницями гарему. — Як і обіцяв, попереду в нас політ, — за мить Гаррард владним жестом звелів натовпу розступитися, оскільки йому та іншим драконам доведеться змінювати іпостась.

Натовп сільверберійців притихнув й застиг, споглядаючи у благоговійному страху дивовижне перетворення. За мить за ментальним наказом правителя його підданці-воїни оберталися драконами. Сам же Гаррард перетворився на велетенську істоту, вкриту сріблясто-чорною лускою, що виблискувала у променях світила Тар. Велично обернувшись до заціпенілої принцеси, дракон переможно блимнув золотисто-бурштиновими очима з вертикальними зіницями й вишкірив гострі ікла.

«Підійдіть до мене…» — в голові Есмайри владно залунав хрипкий голос Гаррарда, але дівчина вклякла у страху. Вирячившись на лускатого велетня, не могла й кроку ступити.   

— Есмі, він тобі не нашкодить, — мовила королева, наблизившись до доньки та маскуючи тривогу холодною стриманістю. — Не варто виказувати страх перед ворогами, адже вони цього й прагнуть… Вразити, налякати, спантеличити… Йди до нього…