1.1

Нежива, немов випалена вщент земля, тяглася на багато і багато кілометрів, наскільки вистачало погляду. Усіяна дрібним багряним камінням, вона ніколи не знала ні краплі дощу, ні променю справжнього теплого сонця, ні подиху легкого вітру.
На одному з невеликих пагорбів сиділа крилата істота. Обережно склавши величезні чорні шкіряні крила за спиною, вона дивилась вниз у долину під своїми ногами. Там ось-ось мала розгорнутися масштабна баталія. Ще одна. Незчисленна. Сота, тисячна, мільйонна.
– Гаразд, припустимо, навряд чи вона мільйонна, – хрипко пробурчала вголос істота. Вона задумливо почухала потворні шрами, що здулися на жовтяничній шкірі на грудях. Цей візерунок означав його приналежність і беззаперечне підпорядкування тому, хто колись його створив.
З лівого боку ущелини наближалася перша армія. Як відчула істота, що сидить на пагорбі, то були вороги. Демон мимоволі стиснув гострими кігтями на ногах, покритих чорною лускою, землю під собою, і дрібна крихта посипалася вниз. Через кілька хвилин з протилежного боку з’явилась і друга армія.
– Ну, починається, – демон болісно застогнав. Він втягнув голову в плечі й закрив себе крилами, ніби це могло хоч якось фізично допомогти йому протистояти поклику Володаря вступити в битву з ворогом.
Демон відчув важку хвилю, що тісно перепліталася з виттям бойових горнів. Вона огорнула його з ніг до голови й ніби потягла за собою вниз, змушуючи кинутися в битву, але істота вистояла. Багато століть тривали ці битви, і демону, нехай і звичайнісінькому, нижчому, настільки дрібному і незначному, що він досі не заслужив власного імені, яке дав би йому його творець, зрештою, це набридло. Володар, справжній король цього світу, на чиєму боці вирішив залишитися демон, закликав усіх створінь, вірних йому, щоразу, як один із повсталих проти нього генералів збирався ризикнути й зайняти його місце. Але трон так само належав істинному володарю. Безіменний демон не наважувався сумніватися в тому, хто в цьому світі влада, проте брати участь у її поділі втомився. Тим більше, що було зовсім неважливо: скільки ворогів він знищив у подібних битвах, скільки часу він проіснував, скільки користі приніс своєму Володарю. Його статус не змінювався.
За спиною демона пролунав галас.
– А ти що тут робиш один?! – Вигукнув один із голосів.
– Ти перебіжчик? Шпигун? – Заговорив другий.
Демон, не поворухнувши своїм коконом з крил, у якому ховався від участі у битві, розсік повітря під собою довгим чорним кігтем. Портал, що миттєво розкрився, поглинув того, хто його відкрив, і плавно опустив на пагорбі з протилежного боку каньйону.
– Тепер знову розбиратися, хто тут проти кого, – зітхнув демон.
Він розкрив крила, уважно дивлячись собі під ноги. Сьогоднішньою битвою керували лише герцоги. Непримиренні вороги не потрудились навіть послати в битву своїх генералів, що ще більше зменшувало цінність цієї різанини в очах демона. Поклик значно вщухнув. Ті, хто бився внизу, і без нього були засліплені жагою крові та насильства, їх не потрібно було більше підштовхувати до цього. Кількість учасників, що метушилась унизу, все зменшувалася, як і інтерес крилатої істоти. Коли, зрештою, впав особливо великий служник із двома головами чорного кольору, демон похитав головою і розкрив ще один портал, щоб піти звідси додому. Знову нічия, знову неймовірні втрати, і знову творцям цих істот викликати їх, або створювати нових. Через цю невизначеність демон вважав за краще берегти своє життя, хай і всупереч наказам тих, кому він належав.
Ледве істота зібралася вирушити геть, як його приголомшив новий поклик, тепер уже його творця, якому він ніяк не смів опиратися. Шрами на грудях запалали кислотним полум'ям, і демон одразу ж змінив місце призначення свого порталу. Крокнувши в нього, він опинився в одному з підземель замку Темряви.
Біля величезного столу з об'ємною картою місцевості, вирізаної з цільної скелі, стояв один із герцогів, той, хто створив демона і покликав його до своєї оселі. Демон зігнувся в шанобливому поклоні й заговорив:
– Вітаю, творцю. Я прибув на Ваш поклик.
– Добре, – висока фігура, що стояла біля карти в тіні, повернулася до нього. Демон був закутий у лати чорного кольору, їхній шолом був прикрашений двома рогами, що горіли вогнем. – Хоча б на мій поклик ти ще приходиш, служнику.
– На чий ще мені з’являтися, як не на Ваш? – здивувався той.
– Не пащекуй мені! – прогарчав герцог, від чого служник здригнувся і зігнувся ще нижче, смиренно притиснувши крила до тіла. – Я знаю, що ти ухиляєшся від битв. Ти вирішив зректися нашого Володаря?
– Ні, – коротко відповів служник.
Герцог повільно обійшов мапу. Він сперся на неї, дивлячись на формування військ, що були розставлені по її поверхні.
– Сьогодні був бій. Наші сили були з цього боку каньйону, – він вказав рукавичкою обладунків на групу фігурок червоного кольору, – а сили зрадників – з цього, – він перевів руку. – Де в цей момент був ти?
Служник мовчав. Чому його взагалі про це питали? Скільки ще це все триватиме? Він хотів лише насолоджуватися своїм існуванням. Йому навіть не дісталося якихось особливих сил, якими він міг би користуватися в бою. Ні величезної сили, ні отрути, ні нищівного крику, ні вміння закликати свої копії чи підкоряти ворога одним словом. Лише маленькі портали. Він був настільки дрібною сошкою, що на цій мапі його не було б видно.
– Ти мене слухаєш?! – гаркнув герцог.
– Так, творцю, я слухаю Вас, – лагідно відповів служник, придушуючи в собі необхідність підлещуватись в намаганні зберегти ті крихти почуття власної гідності, що він дбайливо в собі плекав.
– Підійди сюди та покажи мені, де саме ти був у строю.
Служник підняв голову. Його творець простягав йому фігурку, запрошуючи наочно продемонструвати відповідь на запитання. Він притиснув гострі вуха до голови й втупився в підлогу, щоб ненароком не образити вищу істоту своїм поглядом у вічі. Він рішуче підійшов до столу, забрав фігурку. Вона навіть не мала якихось форм, просто витягнута паличка на круглій підставці. Така ж безлика, яку ніхто не запам’ятає, як і сам служник. Яким він мав би бути.
Сама ця розмова викликала запитання. Якби його дії вважали зрадою, його вже стратили б. Відправили б у небуття, з якого ніхто не повертається. Але він ще був тут, посеред цієї похмурої кімнати темного замку. На нескінченно високих стінах, що ховалися в темряві стелі, погойдувалися обдерті багатовікові гобелени з гербом Володаря. Вони давно втратили свої кольори від часу. Свічки, косо встромлені у свічники, наче нанизані на зубасті вила, тьмяно освітлювали їх поверхню. У їхньому ж світлі виблискували стійки зі зброєю. Якесь уже було заіржавілим, якесь ще придатним для бою. Цю кімнату використовували лише для нарад, і антураж не мав значення. Демон поставив фігурку, яка мала уособлювати його, на один зі схематичних схилів поряд з каньйоном.
– Отже, поки твої побратими внизу билися в ім'я Володаря, ти сидів нагорі та дивився на все це? – поцікавився герцог.
– Виходить, що так, – погодився служник, витріщаючись на карту.
– Яким було твоє головне завдання? – спитав герцог.
– Моє головне завдання – служити Вам та Владиці!
– Ні, не тільки. Яке завдання ти отримав завдяки тому, що вже давно існуєш у цьому світі, і зміг так довго зберігати своє життя недоторканим іншим демоном? За свою хитрість та спритність, за вміння знаходити виходи з будь-якої ситуації та заговорювати зуби, коли це потрібно? Я наділив тебе цими рисами та інтелектом, і що після цього я сказав тобі робити? Яке завдання дав?
– Перебувати у світі людей і шукати там спосіб подолати ворога Володаря, – мовив служник.
– Правильно, – в голосі герцога пролунала схвальна посмішка, яка, втім, не обіцяла нічого доброго, оскільки... – І як щодо твоїх успіхів? Що за ці сотні років ти зміг дізнатися, мій шпигун у світі людей?
– Нічого, – похмуро відповів служник.
Герцог нахилився і сперся на карту, склавши на ній руки.
– Ми, вищі демони, не можемо потрапити у світ людей. Не можемо дізнатися, що вони роблять, чого досягли, що знають про нас. Саме для цього ви є. Шпигуни, на яких покладено найвищу мету. І я знаю, що ти робиш там серед людей.
– Я просто намагаюся влитися в їх суспільство, поводитися, як вони, щоб не виділятися. Так легше здобути довіру, – служник промовив давно заготовлений у голові текст.
– Я стежу за всіма своїми створіннями. Навіть якщо роками не закликаю кожного із вас до себе. І дехто привертає більше моєї уваги. Як ти, наприклад. Але як би ти не виділявся з інших моїх служників, прихильності в мене ти аж ніяк не викликаєш. У жодне суспільство ти не вливаєшся. Ти, як і інші дрібні демони та служники, просто там розважаєшся. Примушуєте людей загадувати вам бажання, збираєте з них плату. Влаштували з вилучення частинок душі хобі. І я знаю про твій простір, вимір, який ти створив для себе самого. Про твій маленький прихисток. – Герцог голосно зітхнув. – Я навіть не знаю, навіщо з тобою розмовляю. У мене таких як ти ще повно. А якщо закінчаться – я створю ще, і може наступні вийдуть навіть кращими, ніж ти.
– Тоді чому я тут? – не витримав служник такого монологу.
– Тебе наполегливо викликає до себе Володар.
– Що?.. – голос демона затремтів. Втім, він затремтів весь, від кінчиків опущених крил, і до пазурів на ногах. – Я ж просто дрібний служник. Ви навіть не дали мені імені.
– Ім'я? Виходить, твоєї “кімнати” тобі замало? Я можу і її відібрати. Ти дуже багато собі дозволяєш останнім часом. Тож не забувай, що твоє місце – у самому низу. І вирушай до Володаря. Він чекає. Вирушай ходою. Навіть не думай зганьбити мене і потривожити Його Темність несподіваною появою посеред зали з порталу.
– Слухаюсь, творцю… – служник низько вклонився і поквапився залишити кімнату.