Частина 7. Вибір без вибору

Матриархат. Алевтина. Сцена 61. Після лікарні

Вже зійшли зорі, коли вони зайшли в будинок. У коридорі ще стояв запах вулиці й лікарняної напруги, яку вони ніби принесли із собою. Алевтина перевзулася повільніше, ніж зазвичай, ніби даючи собі кілька зайвих секунд, щоб повернутися в звичний простір.

Олексій поставив сумку біля стіни й на мить затримався, дивлячись на неї.

— Зроблю кави? — спитав він.

— Так… давай, — відповіла Алевтина.

Вони пройшли на кухню. Олексій заварив каву, Алевтині долив молока, як вона полюбляла. Сіли навпроти одне одного за столом.

Кілька секунд мовчали.

— Ну що ти там побачив? — тихо запитала Алевтина.

Олексій зітхнув.

— Вона… виглядає слабшою, ніж я очікував. Але при цьому тримається. Лікарі кажуть, що зараз стабільно, але… потрібен догляд.

Алевтина кивнула.

— Так, я це теж чула. Там не про «просто полежати». Там уже про постійну увагу.

Вона трохи відкинулася на спинку стільця, розглядаючи цяточку на поверхні стола.

— Вона сама не впорається.

— Ні, — погодився Олексій. — І залишати її без допомоги не можна.

Знову коротка пауза.

Алевтина перевела погляд на нього.

— Ми ж їдемо, — сказала вона не як питання, а як уточнення факту.

Олексій ледь кивнув.

— Так. Я вже попередив на роботі. Вони знають, що через кілька тижнів я беру відпустку. Під поїздку… Тепер потрібні ще додаткові дні…

— І цього вистачить, — спокійно сказала Алевтина. — Не потрібно нічого розширювати.

— Ти впевнена? — уточнив він. — Я можу спробувати взяти більше часу.

— Ні, — вона похитала головою. — Не потрібно. Я працюю вдома. Я можу тут залишитися і не дати цьому всьому розсипатись. Це логічніше.

Олексій подивився на неї уважно, ніби перевіряючи, чи це не спроба взяти на себе зайве.

— Ти не перевантажишся?

— Перевантажуся, якщо залишити все як є, — відповіла вона. — А якщо трохи це все скласти до купи, буде легше.

Вона зробила паузу, потім додала:

— Нам потрібен хтось, хто допомагатиме з доглядом.

Олексій кивнув ще до того, як вона закінчила думку.

— Я якраз про це і думаю, — сказав він. — Це не той випадок, де ми впораємось самі.

Алевтина трохи здивовано підняла на нього погляд.

— Ти теж про це думаєш?

— Так. Інакше ми просто розірвемось між роботою і цим усім.

Він сперся ліктями на стіл.

— Треба знайти людину, яка зможе приходити регулярно. Не разово. А системно.

Алевтина повільно кивнула.

— Саме так.

— Можливо, хтось із досвідом догляду… або через знайомих, або через якісь служби, — продовжив Олексій. — Я можу спробувати дізнатися варіанти.

— Добре, — сказала вона. — Я теж пошукаю.

Вона на мить замовкла.

— Це не означає, що ми відсторонюємося. Просто… щоб не тягнути все самим.

Олексій ледь усміхнувся.

— Саме так.

У кухні стало тихіше. Напруга, яка тягнулась ще з лікарні, не зникла повністю, але тепер вона ніби отримала форму — вже не хаос, вже хоч щось зрозуміло.

Алевтина повільно видихнула.

— Добре. Тоді так і зробимо.

Олексій кивнув, погляд був ніжний.

— Так. Завтра зранку.

Вони ще трохи посиділи мовчки. Але це мовчання вже було іншим — не розгубленим, а зібраним.

Телефон завібрував, коли Алевтина вже стояла біля сходів нагору. Олексій уже пішов до спальні. Вона глянула на екран і на мить затрималася, ніби перемикаючись між щойно прожитим і телефоном.

— Так, мамо, — сказала вона, приймаючи виклик.

— Алевтино, ну як ти там? — голос матері був стурбований. — Щось давно не дзвонила нормально. Вибач, уже, мабуть, пізно… я не зважила на годинник.

Алевтина повернулася на кухню.

— Ні, все гаразд. Сьогодні трохи було… напружено. Ми щойно повернулися.

— Повернулися звідки?

— З лікарні, — відповіла Алевтина. — Оксану шпиталізували, роблять аналізи. Там ситуація така… їй потрібен догляд.

На тому кінці лінії стало тихіше.

— Серйозно? — перепитала мати. — Що кажуть лікарі?

— Кажуть, що стабільно, але без постійної уваги не обійтися. Вона слабка.

Мати зітхнула.

— І що ви?

— Думаємо, як це все облаштувати, — сказала Алевтина. — Ми з Олексієм вирішили, що будемо їхати все одно. Ми вже в це вписались.

— А як же вона?

Алевтина на мить прикрила очі.

— Самі не потягнемо.

Ми домовилися шукати людину, яка допомагатиме з доглядом. Хтось, хто зможе приходити регулярно.

— Це правильно, — сказала мати після короткої паузи. — Інакше ви там просто застрягнете.

Алевтина ледь усміхнулася.

— Так і є.

— Ти ж розумієш, що це ще й на тебе ляже, — м’яко додала мати. — Ти вдома працюєш.

— Розумію. Тому і не будемо тягнути це самі.

На тому кінці було чути, як мати пересувається — можливо, сіла зручніше.

Алевтина на мить вагалася.

— А Маргарита? — обережно запитала вона.

— Вона ще не прийняла остаточного рішення, — відповіла мати. — Я теж не наполягаю. Вона сама має вирішити.

— І ти не знаєш, чи поїде?

— Ні, — спокійно сказала мати. — Це її вибір. Я не хочу на нього тиснути.

Алевтина тихо хмикнула.

— Розумно.

Кілька секунд вони мовчали.

— Ну ти тримайся, — сказала мати. — Не бери на себе більше, ніж можеш витягнути.

— Я намагаюся, — відповіла Алевтина. — Ми якраз і думаємо, як не взяти на себе зайве.

— Добре, — мати пом’якшила голос. — Тоді давай так: якщо що — дзвони. І не зникай надовго.

— Добре, мамо.

— Бережи себе.

— І ти теж.

Алевтина завершила дзвінок і на кілька секунд залишилася сидіти нерухомо, тримаючи телефон у руці.

Попереду залишалася невизначеність.

Але тепер вона була в ній не сама.

Патріархат. Маргарита. Сцена 62. Знайомство з сусідом