Частина 5. Вибір без вибору

Матріархат. Алевтина. Сцена 51. Незапланована консультація

Алевтина вже прокинулась, очі ще були заплющені. Вона простягла руку, інша половина ліжка була порожня. «Олексій пішов на роботу, пора і мені працювати». Взяла телефон, на екрані було повідомлення з лікувально-діагностичного центру. Дивно. Відкрила.

— Нагадуємо: ви записані на прийом до лікаря-гінеколога Онищенко Г. І. Сьоме червня, 10.30. За адресою: вулиця Лесі Українки, чотирнадцять. Підтвердити або відхилити.

Що за дивина? Я не записувалася! А часу? Часу обмаль. Іти чи ні? Треба сходити, мабуть, дізнатися, розібратися. Може, якась помилка? Або я зʼїхала з глузду і забула, що записалася на прийом? Посміхнулась. Чи я чогось не розумію? Натисла «підтвердити». Пішла до ванної кімнати.

Хвилин за двадцять спустилась до кухні зварити каву.

Вийшла на ґанок, покликала Василя. Нагодувала. Випила каву. Одягла легкий брючний костюм темно-зеленого кольору, під очі. Сумочка в тон. Вийшла на вулицю.
Вітерець грався довгим волоссям. Сонечко приємно пригрівало. Іти було недалеко.

Алевтина швидко вийшла до центру громади, до знайомої клініки. Пахощі липи володарювали повітрям. Прийшла трохи зарано, сіла під кабінетом Ганни Іванівни.

Була трохи розгублена. Дістала телефон. Подзвонити Олексію? А що скажу? Сама нічого не знаю. Потім. До прийому залишалося пʼять хвилин.

З кабінету вийшла молода дівчина.

Алевтина постукала.

— Заходьте.

— Доброго ранку, лікарю. Я прийшла…

— О! Алевтина, яка я рада вас бачити. Навіть зі стільця піднялася. Чудово, що ви з вашим партнером вирішили приєднатися до програми. Це дуже важливо для суспільства…

Оце любов до роботи, тобі що більше всіх треба, подумала роздратовано. Ще обійми мене. Сказала геть інше, скориставшись моментом, коли жінка робила вдих.

— Вибачте, що перериваю. А про яку програму мова? Я нічого не розумію!

Тепер розгубилася Ганна Іванівна.

— Запит на портал був поданий, код підтвердження отримано, і у вас було призначено час консультації. Вона сіла до свого комп’ютера. Ось, дивіться. Ви бачите? Ви звернулися на портал МОЗ, щоб взяти участь у демографічній програмі. Ось ваші дані, ось вашого партнера. І погодили консультацію на цей час.

Дівчина бачила все на власні очі.

— Але як? Я нікуди не зверталася… Я… Почекайте… Там є час звернення?

— Звичайно. Лікарка подивилася. Так, ось двадцять четверте травня, о сімнадцятій сорок дві. Повернула монітор до Алевтини.

— Дивина, та й годі, — промовила дівчина, намагаючись згадати, що робила два тижні тому. — А можете мені роздрукувати?

Ганна Іванівна подивилась довгим поглядом:

— Так, звичайно. Почекайте хвилинку.

— Ганно Іванівна, а можете якось зафіксувати, що це не я зробила запит? Передзвоніть якось чи що, впевніться, що це моє рішення! На майбутнє.

— Зараз я все зроблю. Не розумію… Ви гадаєте, що хтось скористався вашим телефоном? І ваші дані ця людина знає…

— Дякую. Можливо… Алевтина простягла руку за листком паперу, що підготувала лікарка. Взяла. Кивнула спантеличеній жінці.

Вийшла з клініки. Перейшла дорогу. Зайшла у ароматну прохолоду парку імені Тараса Шевченка.

Ішла повільно. Згадувала.

А це не тоді, коли Оксана приносила якісь папери Олексію? Якраз під вечір… Чекала ще його. Була якась дивна… Хоча, про що це я, це її нормальний стан. Я вийшла покликати Василя, повернулася хвилин за п’ять, не знайшовши малого шибеника. Телефон лишався у кухні… Як і Оксана… Може, в мене параноя? Але хтось же робив той запит!

— Алевтина!

Дівчина озирнулася, побачила Ольгу у просторому сарафані, капелюх від сонця. Животик уже помітно.

— Куди ти зникла? — Запитала Ольга.

— Вибач, трошки втратила відчуття часу. Якось все… до купи… не зберу… А як ти себе почуваєш? Ходімо на ту лавочку, що у затінку.

Дівчата вмостилися.

Ольга посміхалася, була свіжа, щічки рожеві, задоволена.

— Дякую, все добре. Мене вже менше нудить. Оце прямую до Ганни Іванівни, на плановий огляд. А ти не звідти? Я помітила, що ти йшла з того боку. Не надумала ще щодо програми?

— Ні, ще не надумали.

Так, звідти. Ганна Іванівна така віддана своїй професії, та і про державну програму не забуває.

— Так, дуже чуйна жінка. Так усіх дівчат у програмі багатоплідної вагітності підтримує. Можна навіть сказати, надихає. Ольга сарказму не зрозуміла.

— Повністю згодна з тобою. Як там Кирило?

— Кирило добре. Дякую. Став спокійніший. Психологи допомогли. Майже такий, як до війни був. А… ти як? Як Олексій?

— Все добре… Ти така спокійна, зосереджена, задоволена. Як тобі це вдається? Вибач, що перепитую, я здивована, ти справді не відчуваєш тиску? — Алевтина збилася, зніяковіла, наче ступила за кордон — спитала зайве.

— Ні, тільки турботу… Ти ж бачила, яке у нас житло, все підготовлено та чекає на появу малечі. У нас хлопці будуть, я казала тобі? — Усмішка Ольги стала ще мʼякшою. — Здається, я розумію, про що ти, і, як я тобі вже казала, моя воля вільна. І я цілком задоволена!

Алевтина здивовано слухала приятельку, ще раз пересвідчившись в її виборі, думала: «невже немає в тебе відчуття, що тебе змушують?»
Вголос спитала:

— Хлопці? Чудово! Вітаю! — Взяла Ольгу за руку, потиснула. — Я справді за вас рада. Жива збережи.

Молода жінка сяяла.

— Ганна Іванівна каже, що малеча здорова. Розвиток нормальний, усе як повинно бути! Я щаслива.

Простота та щирість Ольги заворожували… і трохи дратували одночасно. Але Алевтина помітила, що відволіклася та заспокоїлася. Чи то вона перемкнулася, чи то спокій приятельки ширився навколо і мимоволі полонив її.

Сонечко пригрівало. Навіть у затінку було вже спекотно. Легенький вітерець приносив полегшення лише частково. Ольга поглянула на годинник:

— О, мені вже треба бігти!

— Тебе проводити? — Алевтина трохи непокоїлася, хоча молода жінка мала квітучий вигляд.