Частина 4. Вибір без вибору

Матриархат. Алевтина. Сцена 41. Лист

Дощ припинився, але повітря залишалося вологим. Алевтина була на кухні, ковтнула кави й почухала кота за вухом. Вона була в піжамі. Нещодавно прокинулась. Кіт Василь сидів поруч на іншому стільці, облизував свою майже здорову лапу. Він тільки-но поснідав і був у доброму гуморі. Ноутбук з перекладом стояв на столі перед нею.

Телефон задзвонив.

Листоноша.

Вона відповіла.

— Доброго дня. Це Алевтина?

Голос був спокійний, професійний.

— Так.

— Я з пошти. Віталій, пам’ятаєте?

— Так. — Вона згадала свого листоношу-пенсіонера. Він був іще моторний дядько, завжди все про всіх знав.

— У мене для вас рекомендований лист. Я зараз їду на свою дільницю. Можу кинути в ящик, якщо зручно. Підпишу сам, як завжди — прізвище. А ви потім заберете.

Алевтина на мить замислилась.

Рекомендований лист.

Отже, щось офіційне.

Можливо, запрошення.

Можливо — нічого важливого.

Але в цьому світі офіційні листи рідко приходили просто так.

— Можете кинути, — сказала вона. — Я вдома, вийду. Дякую вам.

— Добре. Підписав. Лист у ящику десь за пів години.

Короткий звук завершення виклику.

Тиша.

Алевтина ввімкнула чайник, подивилася у вікно.

Поштовий ящик висів біля хвіртки — синій, трохи потертий, але справний. Якесь приємне передчуття охопило її.

Тепер вона пила другу чашку кави, поглядаючи у вікно.

Хвилин через двадцять під’їхав листоноша на велосипеді. Щось укинув у ящик. Побачив Алевтину у вікні, махнув рукою. Дівчина посміхнулася й теж помахала.

Дівчина вдягла гумові капці й вийшла на ґанок.

Повітря пахло мокрою землею і півоніями.

Ящик був закритий. Не замкнений — їх ніхто у громаді не замикав. Листоноша вже поїхав.

Алевтина відчинила.

Усередині — конверт.

Білий, офіційний, кілька поштових яскравих грузинських марок.

Штамп і адреса.

Запрошення на весілля тітки.

Символічна річ — сім’я збирається.

Можливість поїхати.

Можливість побачити Маргариту.

Алевтина взяла лист.

Папір був холодний.

Офіційний.

Повернулася в дім.

Сіла за стіл.

Розгорнула конверт.

Текст — звичний.

Запрошення.

Дата.

Місце.

Примітка: документ може бути використаний для оформлення дозволу на виїзд.

Алевтина перечитала.

Повільно.

Тітка.

Весілля.

Можливість поїхати.

Складне слово — виїзд.

Вона чула, що поїздки зараз не завжди прості. Потрібне погодження у голови сільради. Треба подзвонити.

Дівчина відклала лист.

Подивилася на телефон.

Можна зараз і спитати.

Можна зателефонувати матері.

Можна поговорити з Олексієм.

Можна почекати.

Вибір.

Маленький, але реальний.

Алевтина усміхнулася.

— Добре, — сказала сама собі.

Запрошення — не лише лист.

Воно може стати початком чогось.

Подорожі.

Зустрічі.

Розмов.

Алевтина поклала конверт на стіл.

І вдруге за ранок відчула приємне передчуття. Натхнення наповнило її.

Взяла телефон, набрала голову сільради.

— Алло, Наталю? Це Алевтина.

— Так, слухаю.

— Нам з Олексієм, здається, доведеться поїхати у Грузію. На сімейне свято, весілля. Чутки ходять про якісь незручності при виїзді. Чи треба щось оформлювати?

— Ні, нічого. Просто скажете дату виїзду — і все.

— Точно?

— Та їдьте вже. Весілля — це поважна причина.

— Добре. Дякую.

Алевтина набрала матір.

— Мамо, привіт! Отримала запрошення. Щойно.

— Привіт, доню. Дуже рада. Ви поговорили з Олексієм? Все гаразд? Я хвилююся. 

— Так. Дякую, все добре. Він такий щирий, мамо. І… я відчуваю себе не дуже гарною людиною… щодо них обох.

Алевтина видихнула.

— Доню, ти ж знаєш, як я тебе люблю. Хай вони самі переймаються, що не досить гарні для тебе. Вибач, не можу бути об’єктивною, — посміхалася мати. — Я дуже щаслива, нарешті усі побачимось… Маргариту б тільки витягти.

Помовчали. Бо розуміли, що це буде нелегко.

— До речі, я подзвонила у сільраду. Уявляєш, жодних додаткових документів не потрібно. Все, майже, як до війни. Коли хочеш і куди хочеш.

Патріархат. Маргарита. Сцена 42. Візит до лікаря

Утро было пасмурным — не дождь, но небо как будто прикрыли тонкой серой плёнкой. Хорошо: в такую погоду проще выходить из дома, не привлекая внимания. Маргарита надела длинную юбку и лёгкую рубашку, на запястье — бисерный браслет. Платок тоже взяла, но пока не набрасывала.

Документы лежали в сумке: аусвайс, справка от гинеколога, приглашение на свадьбу. Теперь требовалось обновить данные — так сказала система, так было написано в требованиях для разрешения на выезд.

Она не решила, поедет ли. Но шаги нужно делать.

Поликлиника встретила обычным больничным запахом — смесь антисептика и старого линолеума. Очередь в регистратуру двигалась медленно. Женщина за стеклом взяла удостоверение личности, проверила просроченный полис, которому давно требовалось обновление, что-то отметила в компьютере.

— К семейному врачу без записи? — спросила она.

— Да.

Ждать пришлось минут тридцать. В коридоре сидели люди — кто-то листал телефон, кто-то смотрел в окно. Обычная больничная тишина, в которой каждый занят своим ожиданием.

Когда дверь кабинета открылась, врач кивнула:

— Заходите.

Семейный врач была женщиной средних лет, спокойной, без лишних эмоций — так и должно быть. Работа. Формальности.

— Цель визита? — спросила она.

— Обновление данных. Для возможного оформления выезда. Справка от гинеколога есть.

Врач взяла справку, прочитала. Коротко кивнула.

— Понятно. Жалобы?

— Нет.