Частина 3. Вибір без вибору

Матріархат. Алевтина. Сцена 31. Тиждень

Тиждень тягнувся надто повільно.

Телефон мовчав. Алевтина кілька разів перевіряла, чи не пропустила дзвінок, — але ні. Жодних нових номерів. Михайло більше не з’являвся.

Вона працювала.

Переклад ішов рівно, без особливого натхнення, але й без провалів. Сторінки перекочувалися одна за одною, слова складалися у фрази. Робота була надійною — як колія, по якій їде вагон. Не швидко, але й не зупиняється.

Кіт Василь, відчуваючи її настрій, частіше лежав поруч. Клубок чорного пухнастого тепла на канапі. Час від часу він піднімав голову, ніби перевіряв, чи все гаразд, і знову заплющував очі.

Олексій приходив увечері.

Вони готували вечерю разом — просту, без вигадок. Смажена картопля, салат, чай із трав. Говорили про дрібниці: роботу, новини, Оксану, плани на вихідні. Нічого надто болючого чи важливого.

Алевтина ловила себе на тому, що слухає його уважніше, ніж зазвичай. Не тому, що щось змінилося у їхніх стосунках. Просто всередині з’явилася додаткова тиша — місце, де оселилася невизначеність.

Вона не розповіла про дзвінок одразу і пізніше теж не зібралася.

Навіщо? Що саме розповідати? Що буде зустріч? Так, буде. Через тиждень. Нічого страшного. Зустрінемось, а там буде видно.

Олексій сам запитав на третій день:

— Як ти? Усе нормально?

Вона усміхнулася.

— Так. Працюю. Кіт на місці. Кава закінчується, треба купити. Купиш, любий? Будь ласка.

Він кивнув, не наполягаючи.

Добре, що не наполягає. Їй і так було нелегко.

Тиждень — це не вічність. Тиждень — це не вічність.

Вона справлялася і з довшими очікуваннями. Звичайне життя. Робота. Дім. Ранок, вечір. Ніч.

Час від часу думки поверталися до Андрія.

Без надриву. Без сліз.

Просто спогади.

Його голос. Жарти. Як вони сиділи на іншій кухні і сміялися. Як війна зламала хід часу. Як він обіцяв повернутися. А вона обіцяла чекати.

Вона не кляла себе за ці спогади.

Він — частина її історії, як і вона — частина його. Тут нічого не зробиш, та й не треба.

Історія не зникає, навіть якщо життя рухається далі.

Десь на п’ятий день вона зловила себе на тому, що перестала рахувати години до зустрічі.

Це було добре.

Ознака, що паніка не господарює всередині.

Вона жила.

Працювала.

Готувала чай.

Гладила кота.

Говорила з Олексієм. Дзвонила подружкам. Дивилася фільми. Читала книжки.

Іноді думала про майбутнє — але без великих планів. Маленькими кроками, адже попереду все життя.

Зустріч з Михайлом відбудеться. Тоді й побачимо. А поки що… Все було добре, якщо не придивлятися надто пильно.

Аж ось, нарешті, на сьомий день задзвонив телефон. Алевтина прокинулася і різко сіла у ліжку. Очі миттєво роздивилися все навколо. Олексія не було — «мабуть, уже пішов на роботу», майнула думка. Потім телефон знову задзвонив. Дівчина потягнула руку до нічної тумбочки — вона тремтіла. Ще не побачивши екрана, вже знала, що це Михайло. Голос її був схвильований:

— Михайле, доброго ранку. Я вже зачекалася. Ви приїхали?

— Доброго, Алевтино. Так, я вже в громаді. Тут, бачу, кафе «Хвилинка» називається. Знаєте, де це? Чудово. Я буду вас тут чекати.

Чоловік говорив, як і раніше, швидко, наче поспішав.

«Куди він увесь час біжить? — спитала вона себе подумки. — Чи, може, він такий і є?» Але сказала зовсім інше:

— Так, я знаю це кафе. Я буду там за тридцять хвилин.

Обірвала зв’язок. Скочила на ноги й почала одягатися.

Патріархат. Маргарита. Сцена 32. Все нормально?

Утром, когда Никита уже ушёл на работу, Маргарита позвонила соседу, дяде Васе. Он обещал девушке в их последнюю встречу чудо-средство для крыжовника.

Дядя Вася появился на пороге дома с небольшим пакетом.

— Вот средство, «Топаз» называется. В пакете ещё инструкция, как с водой разводить.

Маргарита кивнула.

— Спасибо, очень выручаете.

Старик улыбнулся, но взгляд его задержался на её запястье, обмотанном платком.

— Бережёшься, — сказал он одобрительно. — Правильно. Сейчас лишний интерес…

— Привычка, — перебила Маргарита. — Не обращайте внимания.

Дядя Вася протянул пакет, но сразу опустил его.

— Слышала новость? — спросил он, понизив голос.

Маргарита насторожилась. Невольно шагнула ближе.

— Какую?

Старик оглянулся на улицу — привычный жест, будто их разговор мог кого-то привлечь.

— Говорят, у соседей с другой улицы… беда. Девчонку забрали. Беременная, несовершеннолетняя. Закон, мол, новый. Свадьбу оформляют с тем… — он запнулся, — с кем связано.

— Что значит «с кем связано»?

Дядя Вася пожал плечами.

— Слухи. Может, болтают. Сейчас люди много болтают. Но ведь и дыма без огня не бывает.

Маргарита почувствовала, как внутри поднимается знакомое напряжение — не паника, а злость.

— А вы в это верите? — спросила она.

— Я в слухи не верю, — спокойно ответил старик. — Я верю, что лучше быть в курсе, чтобы сохранять осторожность. Времена такие… многогранные.

Она хотела возразить, но прикусила язык.

— Спасибо за средство, — сказала Маргарита.

Дядя Вася кивнул. Поставил, наконец, пакет на пол. 

— Если что — звони. И не слушай всё подряд, — хитро подмигнул.

Он ушёл, оставив после себя лёгкий запах табака и ощущение недосказанности.

Маргарита закрыла дверь и прислонилась к ней спиной.

Слухи.

Беременная девчонка.

Закон.

Свадьба с насильником — если это правда, то мир окончательно сошёл с ума. А если неправда? Но тогда зачем люди об этом говорят?

Она вернулась на кухню, переставила пакет с удобрением на стол и прочитала инструкцию.

К приходу Никиты крыжовник был обработан, в доме убрано, борщ сварен. Уставшая Маргарита курила на крыльце.