Частина 2. Вибір без вибору

Матріархат. Алевтина. Сцена 21. Нервова

Ввечері, коли Алевтина повернулася додому, дзвонити матері було уже пізно. Олексій ще був у Оксани. Алевтина нагодувала кота і сіла працювати над перекладом книги. Процес йшов погано. Літери пливли. Спіймала себе, що перечитує один абзац по кілька разів і не розуміє тексту. Вона була неуважна. Думки повсякчас поверталися до сестри, до матері, до свого власного вибору. Ще й відсутність коханого турбувала її. Все до купи. Така важкість на серці.

— Залиш це, — сказала вона собі, — обміркуєш усе завтра.

Зранку дівчина вирішила подзвонити матері. Голос матері був бадьорим:

— Доброго ранку, донечко. Як спочивала?

— Здрастуй, мамо, не дуже добре. Погано спала. А як ви там?

— Все гаразд, ми у місті, робимо покупки, замовляємо квіти, готуємося до весілля. Усі здорові. Чого ти погано спала?

— Якісь жахи вночі наснилися. Але не можу згадати. Послухай, я вчора їздила до однієї дівчини. Вона втекла звідти. Зі старих територій, що присвоїла собі Росія. Таке розказувала, волосся дибки стає.

— Невже чутки правдиві? Бо з Маргаритою не поговорити. Небезпечно. Та і вперта вона, ти ж знаєш.

— Так, чутки вже не чутки. Олена, дівчина, що втекла, має клеймо на руці. Жінок відмічають, як худобу.

— Ой лишенько, а навіщо? Треба написати твоїй сестрі! Може ще щось скаже. Я поговорила тут з людьми, ніхто нічого не знає. І у новинах нічого.

— Та, мабуть, не треба, мамо, не підставляй її. Я тепер усе знаю. Треба вмовляти її поїхати звідти. Час ще ж є? Якщо вона зможе.

— Ой Боже, що ж це коїться. Так час ще є. Треба надіслати офіційне запрошення. І що сказала ця Олена?

— Олена зі своїм хлопцем переходили вбрід старе Дніпро. Хлопця застрелили, а вона дивом врятувалася. Вона вагітна від нього, а там, як я зрозуміла, це заборонено. Можна тільки з дозволу влади. І тільки якщо запліднюють «елітною» спермою. Це обов’язкова державна програма.

— Все це гірше, ніж можна було б уявити, — перервала її мати. — Сподіваюсь, Маргарита сказала правду і її це якось обійшло.

— Сподіюсь, — мовила Алевтина. — Вибач, мамо, здається, я чую Василя. Треба нагодувати малого шибеника, доки він не розніс хату. Передзвоню тобі пізніше. Цілую. Передай вітання родичам.

— Добре, доню, біжи, рятуй хату, вітання Олексію.

Мати відключилася. Дівчина присіла на хвилину на ліжко, повільно видихнула.

Коли Алевтина вийшла зі спальні, під ноги кинувся кіт Василь, голосно нявкаючи, повів її на кухню, до порожньої миски.

Із зали вийшов Олексій, він виглядав сердитим і винуватим одночасно:

— Довго мені ще на канапі спати? Там жорстоко, і я скучив.

— Отакої, я думала, ти на роботі, — здивувалась Алевтина. — Іди до нас снідати. Я зараз чаю з меліси заварю.

Насипала корм Василю. Ввімкнула чайник. Сама підійшла до Олексія, обійняла і притислася до нього.

— Звичайно, повертайся у ліжко. Як там поживає Оксана? Ти мені ще нічого не розповідав.

Вони сіли за стіл.

— У мами все гаразд. Та трохи поправив їй курник, а то стріха потекла.

— Стріха потекла? Добре, що поправив…

Алевтина замовкла, спіймавши себе на тому, що хоче сміятися. Навіть не сміятися, а реготати. Швидко встала, залила квіти меліси окропом, стримуючи істерику, руки затремтіли. З зусиллям вона опанувала себе, посміхаючись, поставила чай перед Олексієм. Сіла навпроти, поставила і собі чашку, вдихнула приємний аромат. Парубок поглянув на неї з розумінням, нічого не питаючи, простяг руку і накрив її долоню.

Помовчали.

Олексій підвівся:

— Я зроблю нам бутерброди. Будеш їсти, кохана?

Кіт Василь закінчив свій сніданок і, задоволений, стрибнув на стілець, де вмостився і продовжував спостерігати за ними.

Патріархат. Маргарита. Сцена 22. Бабуся таки приїхала

Никита вернулся ранним вечером. Маргарита услышала, как звякнула калитка. Окно в прихожей-гостиной было распахнуто, вливая в комнату сладкий запах жасмина, сменившего сирень. Девушка протерла стол, собираясь накрывать его.

Никита ступил в дом, неся в руках папку для бумаг. Хотел присесть, но Маргарита сказала:

— Снимай форму и мой руки. Я сейчас всё принесу.

— Подожди, сейчас с бумагой сразу решим, потом спокойно поужинаем.

Никита положил папку на стол и пошёл переодеваться.

Маргарита взяла папку в руки — она была старая, бумажная, с завязанными бантиком тесёмками. Надо же, подумала она, прямо раритет.

Пока Никита мыл руки, она развязала тесёмки. Внутри лежали какие-то бланки. Сверху — анкета про учёт всех граждан, проживающих в домовладении.

Подошёл Никита. Взял анкету в руки, сел за стол и сказал:

— Вот это самое важное. Надо сегодня заполнить.

— Учёт жильцов? Тогда меня тоже нужно вписать, — полувопросительно сказала Маргарита.

— Да, не волнуйся, это просто формальность… Только твой статус надо уточнить. Почему ты не в программе.

Маргарите внезапно стало жарко. Она почувствовала себя так же, как при встрече с патрулем. Опять грязные руки государства пытались её коснуться. Она встала, достала из сумки кошелёк, где аккуратно сложенной лежала справка от гинеколога. Положила её перед Никитой. Ему тоже явно было не по себе.

Он прочёл, посидел несколько секунд неподвижно, потом поднял на неё глаза. На его лице смешались ужас и облегчение.

— Слава Богу, тебя это не коснётся, — только и смог сказать он.

Плечи его обмякли.

К девушке тоже начало возвращаться спокойствие — она боялась более острой реакции.

— Я так боялся… — совсем тихо добавил он.

Слова эти вырвались у него ненароком, поняла Маргарита. Так за кого он боялся? — задала она себе неприятный вопрос.

Быстро заполнив анкету и покончив с необходимыми формальностями, они сели ужинать.

Когда с ужином было покончено и Маргарита налила им крепкого чёрного чая, её взгляд скользнул по листку бумаги, лежавшему на диване.