РОЗДІЛ 9

АННА

Повернувшись до табору, Ігор не відпустив мене ні на мить. Його долоня — груба від меча й вітру, але тепла, як весняна земля після дощу — міцно стискала мою. Я відчувала кожен його пульс, кожен згук м’язів, що напружувалися навіть тепер, коли небезпека вже минула. Він боявся. Не за себе — ніколи. Але за мене. І це було гірше будь-якого бою.

Навколо нас табір повертався до життя. Димок від вогнищ піднімався в небо, змішуючись із запахом горілого дерева, трав і крові. Поранені сиділи на повстях, їхні обличчя — бліді, але в очах — вогонь. Не болю, а волі. Лікар Костянтин, чоловік, що лікував ще батька Ігоря, рухався між ними, наче тінь милосердя. Його руки, покриті шрамами й плямами від зілля, діяли з майстерністю, набутою за десятиліття, і плюс з моїми рецептами цілющих чаїв з різних трав.

— Тримай, — прошепотів він одному юнакові, подаючи глиняну чашу з настоєм. — Це зміцнить тебе. А завтра — розповідай онукам, як врятував клан. - Юнак кивнув, стискаючи чашу так, ніби це був щит. Його пальці тремтіли, але очі горіли.

Після того, як останній поранений отримав допомогу, настала вечеря. Проста, але щира: смажене м’ясо оленя, що полювали вранці, свіжий хліб із печі під золою, гарбузова юшка з часником і дрібно нарізаною кропивою. Ми сиділи біля вогню, плечем до плеча. Ігор мовчав, але його погляд постійно повертався до мене — наче перевіряв, чи я справді тут, чи не зникла знову в тумані темряви.

— Ти  тремтиш, ти змерзла?— прошепотів він раптом, накинув на мене свій  плащ.

— Ні… — я хотіла заперечити, але зуби вже танцювали мелодію холоду.

Він притягнув мене ближче, обхопивши міцно, майже захисно.

— Не треба брехати мені, Анно. Ніколи.

Я прихилилася до його грудей, вдихаючи запах диму, поту й чогось глибшого — чогось, що було лише його: запах віри, волі, домівки. Але спогади тих годин мене досі не покидали. Я закрила очі на мить. Темрява. Ланцюги. Голоси, що сміялися над моїм страхом. Але навіть там, у самому серці безнадії, я чувала його. Не фізично — а в серці. Як ехо. Як зірку вночі.

«Він знайде мене», — думала я тоді. І вірила. Бо він — Альфа. А Альфа не втрачає своїх.

— Розкажи мені, — раптом сказав Ігор, не дивлячись на мене, але стискаючи мою руку. — Розкажи, що з тобою було… якщо зможеш.

Я замовкла на мить. Потім тихо, майже без звуку:

— Вони думали, що я — слабка. Що я — лише твоя слабкість. Але я… я трималася за тебе. За кожне твоє слово, за кожен погляд, за кожну обіцянку. Я повторювала собі: «Він іде. Він уже близько». І це тримало мене живою.

Він затиснув очі, наче від болю.

— Я прийшов занадто пізно…

— Ні, — я торкнулася його щоки. — Ти прийшов саме вчасно. Бо я ще дихала. І ще вірила.

Після вечері Ігор підвівся. Не поспішаючи, але з такою вагомістю, що навіть собаки прилягли тихіше. Він зібрав увесь клан біля центрального вогнища. Люди збиралися мовчки — жінки з немовлятами на руках, вояки зі шрамами на обличчях, старійшини з очима, повними історій. Навіть діти замовкли, відчуваючи: сьогодні зміниться щось важливе.

Ігор став у центрі. Полум’я відкидало його тінь на землю — довгу, могутню, як у світлого древнього духа. Він узяв мою руку й підняв її вгору, допомагаючи підвестися і стат поруч, наче присягаючись не перед кланом, а перед самим небом.

— Сьогодні я дізнався одну річ, — сказав він, і його голос прокотився над табором, як грім у безвітряний день. — Ми думали, що сила — у мечах, у чисельності, у землі під ногами. Ми боролися за територію, за владу, за право бути першими. Але сьогодні… сьогодні я зрозумів: справжня сила — у тому, кого ми захищаємо.

Його погляд зустрівся з моїм. У ньому було все: біль втрати, полегшення повернення, кохання, що не згасає навіть у бурю.

— Анна — не просто моя дружина. Вона — моє серце. Моя доля. Моя душа. Без неї я — порожнеча. Якщо хтось торкнеться її — він торкнеться мене. А якщо торкнеться мене… — він зробив паузу. Вітер здався. Навіть сова в лісі перестала кричати. — …він зникне з цього світу так, ніби його ніколи не було. Навіть пам’ять про нього згорить у моєму гніві.

Тиша. Глибока, майже священна.

— А що, якщо ворог — не зовні, а всередині? — раптом пролунав голос старійшини Володимира. Він стояв на краю кола, спираючись на довгий посох із вирізбленим вовком. — Що, якщо хтось із нас зрадить довіру?

Ігор не вагався.

— Тоді він перестане бути одним із нас. І ніхто не буде плакати за ним. Бо клан — це не кров. Це вибір. І той, хто обирає зраду, обирає смерть.

Володимир кивнув, задоволений. Його очі зблиснули у відсвіті вогню. Я відчула, як сльози підступили до очей — не від страху, а від того, що нарешті… нарешті я була побачена. Не як слабка, не як ноша, а як центр його світу, як його половина. Я підняла очі на нього. У моєму погляді не було страху — лише спокій і впевненість. І тоді я мовила:

— Тепер ти знаєш, що я нікуди не зникну, — сказала я тихо, але чітко, щоб почули всі. — Я не тінь, яка втече від світла. Я — твоя. І завжди буду поруч.