РОЗДІЛ 8

ІГОР

Я від’їхав на кілометрів десять, коли раптом зупинився — ніби хтось схопив мене за серце й стиснув. У грудях запекло, наче вугілля впалилося в плоть. Я не чув нічого, не бачив нічого — але знав: щось сталося.
    — Назад! — рикнув я коневі, і той,  рвонув у зворотний бік, піднімаючи хмари пилу й листя.

Коли я заїхав до табору, кінь раптом зупинився, заржав так, що в лісі замовкли птахи. Його очі були білі від жаху. Я зіскочив на землю — і відразу відчув у повітрі запах. Крові. Страху. І… її сліз.

— Анно! — закричав я, вриваючись у табір, розкидаючи намети, штовхаючи людей, що метушилися навколо.

Там уже були люди — поранені, розгублені, хтось плакав, хтось молився. Один із старших, сивобородий Святозар, підбіг до мене, тримаючи руку на кровоточній рані на плечі.

— Вони забрали її… — прохрипів він. — Чужі… уночі… Велес зрадив нас! Він вивів їх до нашого табору, як вівча до вовків!

Я не кричав. Не лютував. Просто став посеред табору, заплющив очі… і вдихнув. Глибоко. Ніби вдихав саму ніч. І тоді — у свідомості промайнув образ: Печера. Водоспад, що приховує вхід. Чужі голоси — грубі, смішні, повні жорстокості. І її обличчя — бліде, але спокійне.

— Готуйте коней, — сказав я глухо, не відкриваючи очей. — Хто йде зі мною — нехай візьме лише зброю й віру. Решта — залишайтеся. Хто не вірить у долю — нехай не йде за нею.

— А якщо це пастка? — запитав один із молодих воїнів, син братанки моєї — Юрко. Його руки тремтіли, але очі горіли.

Я подивився на нього. У моїх очах не було люти — лише абсолютна пустка. Ніби всередині мене вже не було людини… лише вітер смерті, що дме з глибини часу.

— Якщо це пастка — я стану її дном, — сказав я. — А ви — її краями. І разом ми змиємо їх у небуття.

Ми зібралися за півгодини. Дев’ятеро. Без їжі, без наметів — лише зброю, воду й імена богів на устах. Їхали в саму глибину лісу, де дерева стояли так густо, що навіть місяць не міг проникнути крізь їхні крони. Лише шепіт вітру та крик сови супроводжував нас. Нарешті — печера. Вхід прихований водоспадом, що зісковзнув зі скелі, мов срібна завіса. Ми зупинилися.
        — Тут, — прошепотів я. — Вона тут.

Ми крадькома проникли всередину. Печера була глибокою, вологою, зі стелею, що капала холодною водою. Кожен крок лунав ехом, мов хтось ще йшов за нами. А потім — я побачив її.

        АННА.
      Я Сиділа прив’язана до величезного каменя, руки зв’язані мотузкою, волосся розкуйоване, але очі — ясні. Я не плакала. Я співала — тихо, майже беззвучно — пісню, яку я колись співав  під місяцем музика в нашому таборі, коли всі ще вірили, що світ може бути добрим. Кривавий Вовк сидів навпроти, точачи великий ніж об камінь. Його обличчя було зоране шрамами, очі — мертві, як у вовка, що вже не боїться смерті.

— Він не прийде, — сказав Вовк, не дивлячись на мене зі злістю. — Він думає, що ти в іншому місці. У північній печері. Ми залишили сліди… хитрі сліди.

— Він уже близько, — відповіла я, не зупиняючи пісні. — Я чую як вітер веде його сюди. Він дме з півдня… і несе ім’я моє.

— Ти божевільна, — заревів Вовк, але в його голосі промайнув страх.

— Ні, — сказала вона, нарешті замовкнувши. — Я — його доля. А долю не вкрадеш. Її можна лише прийняти… або загинути, намагаючись її зламати.

У цей момент зовні пролунав рик — не людський, не звіриний… а щось між. Ніби земля розірвалася, щоб випустити дух помсти. Кривавий Вовк підхопився на ноги.

— Неможливо! Він не міг знайти… Ми ж…

Двері із дерева (якщо їх можна так назвати) розлетілися вщепи, наче їх розірвав сам Перун. Ігор стояв у проході, весь у дорожній пилюці, з двома ножами в руках. Його очі палахкотіли, немов вугілля, що щойно вийняли з вогню.

— Відпусти її, — сказав він, голос його був тихий, але кожне слово різало повітря, мов лезо. — І я дам тобі шанс помолитися перед смертю.

— Ти один! — заревів Кривавий Вовк, витягуючи ніж. — А нас — десятеро!

— Дев’ятеро, — відповів Ігор, не рухаючись. — Один уже мертвий. 

Сюди відразу забігли всі поплічники Кривавого вовка і нападали по черзі на Ігоря. Бій був коротким, але жорстоким. Ігор рухався, мов тінь, мов кара, що йде з давніх часів. Кожен його удар — точний, смертельний. Він не кричав, не ворогував — просто виконував закон. Один за одним вороги падали. Хтось благав милості, хтось намагався втекти — але не було втечі. Не в цій печері. Не перед ним. Велес спробував утекти, але Ігор наздогнав його біля входу, де водоспад змивав кров у землю.

— Чому? — прохрипів через силу Велес, стоячи на колінах, з розпачем у очах. — Ми ж були братами!

— Бо ти подивився на неї, як на річ, — сказав Ігор, піднімаючи ніж. — А вона — свята. І той, хто торкається святого без благоговіння… не заслуговує жити.

І він перерізав йому горло. Тихо. Швидко. Як звичайно роблять зі зрадниками. Кривавий Вовк був останнім. Від відчаю він схопив Анну, притиснувши ніж до її горла. Кров уже почала стікати по її шиї.