РОЗДІЛ 7

  ІГОР
    Сьогодні був День від’їзду. Туман висів над землею, мов срібна пелена, густий і непроникний, наче сама доля хотіла приховати те, що чекає попереду. Я стояв біля коня — чорного, як ніч, з гривою, що трепетала від холодного вітру. Але не сідав. Не міг. Мої очі не відходили від Анни. Вона стояла боса на вологій траві, у простій сорочці, що облягала її плечі, наче друга шкіра. Її волосся розвіяло ранковим вітерцем, а очі — великі, темні, повні чогось, що важче за страх і глибше за сум — дивилися на мене, немов намагалися втримати мене поглядом.

— Якщо щось станеться… — почала вона, і голос її зламався, мов тонка нитка.

— Нічого не станеться, — перебив я, але в грудях вже стиснулося щось холодне. — Я повернуся за три дні. Максимум — чотири.

Вона куснула губу, і я побачив, як у неї затремтіли пальці.

— А якщо я покличу тебе вночі? — запитала вона з болем у голосі, майже шепотом.

Я підійшов ближче, торкнувся її щоки.

— Я почу́ю. Навіть якщо буду за морем. Навіть якщо мене не буде в цьому світі.

Вона кинулася до мене, обхопила за шию, втиснулась обличчям у мої груди, наче хотіла втиснути себе в моє серце. Я відчув її сльози на шиї — гарячі, солоні, немов краплі дощу перед страшною бурею.

— Не їдь… — прошепотіла вона.

— Мушу. Але знай: якщо тобі буде страшно — просто подумай про мене. Я завжди з тобою.

Я поцілував її — не як альфа, не як воїн, а як чоловік, що кохає. М’яко, але з відчайдушною ніжністю, немов це був останній поцілунок у світі. Потім сів на коня й поїхав, не озираючись. Бо якби озирнувся — залишився б.

АННА

Я стояла, доки його силует не розчинився в тумані, немов пил під ногами вітру. Спочатку — чіткий, потім — розмитий, а потім — зовсім зник. Ніби його й не було.Моє серце стиснулося, немов його хтось стиснув на повну силу, і я не могла вдихнути.

«Чому я відчуваю, що це останній раз, коли я бачу його вільним?» — подумала я, і ця думка лягла на душу, мов камінь на груди.

Після його від’їзду я пішла до будинку, до своєї кімнати. Не говорила нікому. Не їла. Просто сиділа біля вікна, дивлячись у порожнечу, де ще годину тому стояв мій світ. Весь вечір я не виходила. Лише вночі, виснажена, заснула — не від сну, а від болю.

Північ. Вогнище майже згасло. Табір спав. Тиша була така глибока, що чулося, як падає роса на листя. Я прокинулася від звуку — ніби хтось біля будинку перерізав мотузку намету ножем. Тихо. Зловісно. Серце вдарилось об ребра глухим стуком. Я сіла на ліжку, притиснувши ковдру до грудей.  Почувся дивний шурхіт. Ще раз. Повільно, обережно, я піднялася. Підошви відчували холодну земляну підлогу. Підійшла до вікна — воно було відчинене, і ніч дихала в кімнату сухим повітрям.

— Хто тут? — прошепотіла я, і голос здався мені чужим.

У відповідь — тінь. Потім ще одна. І ще. Вони виринали з темряви, наче привиди, що вийшли з підземель. Раптово — рука! Залізна, як кліщі, заткнула мені рот. Інша — стиснула зап’ястя, вивернувши руку назад. Я відчула запах поту, заліза й чогось гіркого — може, страху… чи зради.

— Тихо, цілителько, — прошипів голос прямо в ухо, — не кричи. Ми не хочемо тобі шкодити… поки що. Ти потрібна жива.

Я відчула, як мене силою потягли назовні. Боролася — кусалася, била ногами, але їх було четверо. Сильні, безжальні. А тоді я побачила його.  Це був він - Велес. Він стояв біля погаслого вогнища, тримаючи смолоскип. Полум’я відбивалося в його очах — не тепло, а жага. Я добре його впізнала. Цього зрадника.

— Пробач, — сказав він, але в його очах не було каяття — лише жадібність, як у голодного вовка. — Кривавий Вовк обіцяв мені половину своєї землі… за тебе.

Я виплюнула кров із покусаної губи.

— Ти дурень, — відповіла зло, дивлячись йому прямо в очі. — Він тебе вб’є, як тільки отримає те, що хоче.

Він посміхнувся — холодно, безрадісно.

— Можливо. Але ти будеш там, коли це станеться.

Він кивнув. Мене кинули на коня, як мішок з зерном. Зв’язали ноги мотузкою, руки — за спиною. На голову одягли грубий мішок, що пахнув пилом і цвіллю. Останнє, що я побачила крізь щілину в тканині — молодий вартовий, що вискочив із намету, з мечем у руці.

— НАПАД! — закричав він, але один із нападників уже метнув у нього ножа. Хлопець впав на коліна, потім — на землю.

— Ні! — вирвалося з мене, але мене вже тягли далі.

Сподіваюся, він залишився живий…

Що було далі — я не бачила. Один із них рушив уперед разом зі мною, а інші залишилися битися. Я лише закрила очі й подумки промовила, з усієї сили, з усієї душі:

«Ігоре… знайди мене. Будь ласка… знайди.»

Потім наступила темрява — глибока, бездонна, немов сипучі піски, з яких не було виходу.

І в тій темряві я почула лише власне дихання… і далекий, лунаючий відгомін копит.