РОЗДІЛ 6

АННА

Сонце сідало за хребет Срібних Гір, розливаючи по небу багряні та золоті відтінки, ніби сама земля прощалася з літом. У повітрі вже відчувався перший холод осені — той самий, що нашіптує про зміни, але поки невідомо які: чи то прощання, чи новий початок. Я стояла біля краю табору, трохи осторонь від вогнищ, де сміялися, співали й готували вечерю. Моє довге волосся, схоже на річковий мох після дощу, колихалося на вітрі, що нісся з глибин лісу — сухий, трохи гіркий, з нотками гнилої кори й віддаленого диму. У руках я тримала пучок сушеного чебрецю — для сну, для спокою… але спокій не йшов. Навпаки, у грудях бурхливо застукотіло серце, ніби воно вже знає щось, чого я ще не розуміла.

«Чому серце стукає так, ніби хоче вирватися з грудей? Ніби хтось уже вирішив мою долю… без мене, навіть не повідомивши про своє рішення» — думала я, вдивляючись у темні крони дерев, за якими ховався ліс — таємничий, безмовний, але завжди чуючий.

— Ти знову тікаєш від вогнища? — почувся знайомий голос за спиною.

Ігор підійшов, його кроки були тихі, як падіння листя з в’ялих гілок. Він обняв мене ззаду, пригорнувши так міцно, що я відчула кожен його важкий і теплий вдих — ніби він намагався влити у мене своє спокійне серцебиття, щоб заглушити моє тривожне.

— Не втікаю… просто думаю в тиші подалі від усіх, — прошепотіла я, не обертаючись.

— Про що?

— Про те, що іноді навіть маючи найсильніший захист — це лише ілюзія. Бо навіть його хтось може пробити… не ззовні, а зсередини.

Він помовчав. Лише вітер шепотів між деревами, ніби передавав наші думки комусь невидимому. Потім Ігор обернув мене обличчям до себе. Його очі — темні, як глибоке озеро вночі, де навіть місяць не відбивається, — дивилися прямо в душу. У них не було страху. Лише рішучість.

— Якщо хтось спробує тебе забрати, — сказав він повільно, ніби вимовляв прокляття, — він забуде, як виглядає світло. Бо я занурю його в таку темряву, з якої  не повертаються.

Я повільно торкнулася його щоки — грубої від щетини, але теплої. У моїх пальцях залишився запах диму, заліза й чогось давнього, що не має назви.

— А якщо він буде хитрішим за силу? — прошепотіла я. — Якщо він прийде не з мечем, а зі словами? Не з гуркотом, а з тиші?

Ігор посміхнувся — сумно, але впевнено, як той, хто вже бачив усі обличчя ворога.

— Тоді я навчу світ боятися тиші.

Ми стояли так довго — обіймаючись, мовчазно, поки ніч не обвила нас своїм чорним плащем, а зорі не почали спускатися все нижче, ніби хотіли торкнутися наших плечей. Коли стало прохолодно, а вітер почав гнати по землі сухе листя, ми пішли до шатра — не кажучи ні слова, бо все, що треба було сказати, вже було сказано поглядами.

Наступного ранку до табору привели Велеса. Його везли на возі, запряженому двома виснаженими конями. Він лежав, притиснувши руку до рани на плечі, з якої просочувалася кров, змішана з брудом і пилом дороги. Його обличчя було бліде, носа розбито, але очі… очі блищали не від болю, а від чогось іншого — від внутрішнього задоволення, прихованого під маскою вдячності.

— Дякую… дякую вам… — хрипів він, коли я нахилялася над ним, щоб оглянути рану.

— Не дякуй, — сказала я тихо, не дивлячись йому в очі. — Просто не зраджуй.

Велес заморгав, ніби вражений. Його губи розтягнулися в слабку усмішку.

— Як ти…?

— Люди, що справді втікають, — сказала я, розгортаючи бинт, — не дивляться на жінок, як на трофеї. Вони дивляться на землю, на вогонь, на руки тих, хто допомагає. А ти… ти дивився на мене. З того самого моменту, як твій візок увірвався в табір.

Він спробував усміхнутися ширше, але його обличчя здрігнуло від болю — чи, може, від страху.

— Ти ж така… прекрасна, — прошепотів він, ніби це було виправдання.

— І це твоя остання помилка, — прошепотіла я, закінчуючи перев’язку. Мої пальці були спокійні, але в серці вже запалав холодний вогонь підозри.

Пізніше, коли Ігор знайшов мене біля річки, де я полоскала бинти, він просто став поруч і запитав:

— Що ти думаєш про нього?

Я випрягла руки, дивлячись, як вода змиває кров у темні хвилі.

— Він бреше. Але не знаю, про що. І це найстрашніше.

Ігор кивнув, його погляд став твердим, як камінь.

— Тоді нехай його слова стануть його в’язницею. Бо ми вже чуємо, що він мовчить.

Я дивилася на нього — і вперше за довгий час відчула, що та темрява, про яку він казав, вже почала збиратися навколо нас. Але тепер я знала: ми не будемо в ній самі.

Три ночі Велес лежав у куточку лікарського шатра, не виходячи навіть за їжею. Він питав лише воду й час від часу дивився на Анну так, ніби намагався прочитати її думки. Але вона не звертала уваги — працювала, варивши зілля, перев’язуючи поранених, спостерігаючи. Спостерігала не лише за ним. Табір змінився. Люди стали тихими. Навіть діти перестали грати біля вогнищ після заходу сонця. Ніхто не казав прямо, але всі відчували: щось прийшло з Велесом. Щось, що не має обличчя, але має ім’я.