РОЗДІЛ 4

АННА.

Після весілля наступного дня мене перевезли в дім тепер мого чоловіка — центральне лігво клану Сірого Півмісяця — могутню фортецю, вирізьблену в скелі, з видом на безкраї ліси й долини, гарно огороджену і захищену. Стіни з чорного граніту, що сяяли холодним блиском при світлі факелів, відбивали моє відображення — скутої, розгубленої, зляканої наче птаха в клітці. Усе було суворіше, ніж вдома, немов чіж очі повсюди, я навіть боялася вийти з кімнати: стіни — з каменю, очі — з криці, а серця — мовчазні.

За ці два тижні Ігор рідко говорив зі мною, лише кожного дня по декілька слів. Я була тут ніби для інтер'єру — елементом статусу, прикрасою, яку треба зберігати, але не бачити. Мене майже не помічали, але слідкували, щоб я не втекла. 

Вдень він проводив збори, готував воїнів, обговорював стратегії. Увечері повертався — мовчазний, втомлений, іноді з пораненнями. А я лише чекала, не знаючи чого. І коли він дозволяв, зцілювала його — дотиком долоні, подихом, а часом просто своєю присутністю. Я не була для нього чимось цінним, ніж як цілитель, як людина, чи дружина — його не цікавила, принаймні він сам так себе поводив.

Але одного ранку все почало змінюватись. Я прокинулась від легкого шороху на порозі, немов там щось пробігло, може миша. Я стала роздивлятися але потім побачила, що тут нікого немає. На комоді стояла чашка парної кави, димок вився в повітря, а поруч лежала троянда — біла, з краплями роси на пелюстках. і була прикріплена до стебла — маленька записка, яку я вирішила прочитати:

"Для моєї прекрасної Луни. Як завжди суворий але вірний . Твій І."

Серце моє затремтіло. Це була перша спроба зблизитись. Перший крок. Це було водночас і дивно і приємно.

 Наступного дня все повторилося. Далі це все було кожного ранку — одна троянда. Кожного ранку — записка. І кожного ранку — чашка кави, яку я випивала, думаючи про нього. Про його спроби зрозуміти, як довіряти, подобатися і навіть покохати. Про те, як він повільно, але впевнено вибивався з того холодного панцира, що огортає його, і це було приємно що, панцир був не щільний а дав як кажуть тріщину світла із темряви.

Однієї ночі, коли на сірому і темному небі не було місяця, я стояла на балконі, загорнута в плед, дихаючи тією прохолодою, насолоджуючись тишею. Вітер грався моїм волоссям, як руки коханого, якого ще не було. Але я вірила, що колись буде. За спиною я почула важкі кроки, які скрипіли на дерев'яній підлозі. Я відразу напружилася, але не обернулася, просто чекала, чекала що буде далі. Коли кроки ставали ближче, і я розслабилася, Я вже знала — це був він, я це просто відчула - серцем. Зупинившись біля мене за спиною я почула:

— Що, не можеш спати? — тихо промовив Ігор.

— Не спиться там, де не чуєш свого коріння, свого дому.. — відповіла я, не озираючись. — Тут усе чуже…. і холодне немов лід..

— може ти для них — чужа. Але не для мене…

Я обернулася. Ігор був не в броні, не в образі лідера. Він був просто чоловіком — з тінню в очах, із глибокою втомою на плечах. Але сьогодні в його погляді було щось нове — цікавість. Прагнення, і ще щось поки мені незрозуміле.

— Ти боїшся мене? — запитав він раптово.

Я усміхнулась краєчком вуст.

— ні, Я скоріше боюся того, що сама зараз відчуваю.

— і Що саме?

Я зробила крок до нього. Наші подихи змішалися в нічному повітрі.

— Ти — альфа, холодний, як північний вітер. Але я бачу в тобі щось інше. Щось, що ховається глибоко. Щось поранене., щось таке тепле і ніжне..

Ігор не відповів. Він просто обійняв мене без слів, несподівано ніжно. Вперше з того моменту, як узяв мене за дружину, він торкнувся не як стратег або воїн, а як чоловік, що шукає тепла.

— Я ніколи не кохав, Анно, — прошепотів він. — Але з тобою... саме з тобою я хочу навчитись.

Моє серце стукало, мовби хотіло вирватись, це було дивне відчуття.

— І я теж навчусь тебе любити, — відповіла я. — Якщо доля дасть нам час. І віру…

Його лоб торкнувся мого чола, і в ту мить між нами народилось щось нове — довіра. Не тільки союз заради війни. А початок чогось іншого, можливо, навіть любові — тихої, глибокої, як нічний ліс.

Кожного ранку, коли я прокидалась, там, у моїй кімнаті, серед холоду кам'яних стін, я знаходила щось тепле — каву, квітку, записку. І кожна з них була як шепіт: "Ти не самотня. Я з тобою."

Спочатку записки були короткими, формальними:

"Добрий ранок, Анно. Твоя кава улюбленої міцності… - твій І."

Потім вони стали трохи довшими:

"Сьогодні дощ. Але навіть дощ не зможе затьмарити моє бажання бачити тебе усміхненою……- Твій І."

А через тиждень:

"Ти сьогодні виглядала як чарівна  зірка, що впала з неба. І Мені дуже пощастило її зустріти…  - твій І."

Я почала чекати ці моменти. 

Кожного ранку я прокидалась з легким хвилюванням — не через троянду чи каву, а через те, що він думає про мене. Що навіть у своїй холодній фортеці, він знаходить час для цих дрібних, але приємних жестів.