РОЗДІЛ 1

ІГОР.

Сьогодні було прохолодно, і вже майже темно. Я стояв у своєму великому просторому, без зайвих деталей кабінеті й дивився у вікно на безкраї простори своїх володінь, поринувши у думки про майбутнє — про рішення, яке змінить долю багатьох. Але це було потрібно в першу чергу для моєї зграї, про яку я маю піклуватися, як по родину, як  їхній Альфа. І думки про те, що я кожного дня з першої нашої зустрічі  думаю про Анну, і не можу її забути,  це говорило лише про одне, вона має бути моєю. І ось ці думки перебив сильний, але не голосний стукіт у двері. Коли я повернувся, то побачив мого бету Артура — чоловіка, на якого міг покластися більше, ніж на самого себе. Того, на кого чекав вже кілька годин.

— Ввійди, — сказав я, не відриваючись від вікна. Холодне скло відбивало моє відображення — похмуре, зоряне, наче сама ніч уже втекла в мої очі, і хоче поглинути мене повністю.

Двері тихо скрипнули, це було чути дуже добре через тишу яка стояла тут і в кабінет увійшов Артур. Його кроки були впевнені, але не надмірно — він знав своє місце, хоча ми з ним були на рівні. Як і я, він носив у собі вагу зграї, хоч і не ту, що лежала на моїх плечах. Його погляд зустрівся з моїм у дзеркалі вікна, немов туман.

— Ти прийшов раніше, ніж я очікував, — зауважив я, нарешті обернувшись і поглянув на нього серйозним виразом.

— Час не чекає, Альфа, — відповів він, зупиняючись на відстані трьох кроків. — Новини з півночі… погані. Західні клани збираються і озброюються. Вони чують небезпеку і свою слабкість. Або… — він замовк на мить, — вони просто  чують про скору зміну.

Я повільно підійшов до столу, де лежав старовинний ніж — символ влади Альфи, переданий ще від першого Альфи нашої землі. Провів повільно пальцем по гострому лезу.

— Вони чують не слабкість, Артуре. Вони чують силу. А сила завжди лякає тих, хто живе страхом.

Він кивнув, але в його очах залишалося ще питання — те саме, що й у моїх думках: Чи будуть  варті жертви того, що я збираюся зробити?

— Зграя вірить у тебе, — сказав він тихо. — Але вона не розуміє, чому ми маємо йти на війну з власними.

— Бо іноді, — відповів я, дивлячись йому прямо в очі, — єдиний спосіб зберегти зграю — це розбити її, щоб зібрати знову… кращою.

За вікном знову повіяло холодом, навіть трохи морозним. Ніч повільно спливала, немов пісок який сипався в годиннику зверху до низу. Час приймати рішення минув. Тепер було потрібно лише діяти. Але було ще одне рішення — особисте. Та все одно важливе для долі клану.

— До того ж, — промовив спокійно я, повільно відходячи від столу, — завтра ми вирушаємо до клану Степана Різкого.

Артур підняв здивовано брову:

— Це серйозний крок.  ти ж це розумієш?

—  так, я знаю…

—  Він не любить несподіванок.

— я знаю, але ми не будемо несподіванкою. Ми прийдемо з пропозицією. Я вирішив… 

—  що саме?

—  одружитися з його дочкою -  Анною.

У кімнаті запала тиша. Навіть вітер за вікном, здавалося, затамував подих в очікуванні що ж буде далі.

— Анною? — перепитав Артур. — Дівчиною з чорним волоссям, яка говорила проти свого батька на останніх зборах?

— Саме вона, — кивнув я. — Не така, як усі. Різка, горда, але розумна. І вона бачила мене. Я бачив, як вона дивилася — не з покорою, як інші, а з викликом. І це мені сподобалося.

— Ти впевнений? Степан не просто так отримав прізвисько "Різкий". Він може сприйняти це як загрозу.

— Саме тому ми йдемо не з проханням, — сказав я, — а з угодою. Якщо він відмовиться — це буде війна. Але якщо погодиться — ми станемо однією силою. Його землі, моя влада, її гострий розум… і наші клани об’єднаються не через страх, а через шлюб, який стане символом нової епохи.

Артур довго дивився на мене, потім повільно всміхнувся:

— Отже, ти вже давно планував це?

— З того моменту, як побачив її очі. Вони не боялися. А це рідкість у світі, де кожен шукає перевагу.

— А вона? Чи погодиться вона?

— Поки не знаю, — відповів я, дивлячись у вікно. — Але я не ображу її, беручи проти волі. Я скажу їй правду: це не лише політика. Це — шанс змінити все. І якщо вона така, якою я її пам’ятаю, вона не втече від виклику.

Артур підійшов ближче, взяв із столу карту земель і розгорнув її.

— Тоді завтра вирушаємо на світанку. краще Через гірський перевал. Буде небезпечно їхати прямою дорогою.

— Знаю, — кивнув я. — Але найбільша небезпека — це чекати. І дозволити іншим робити рух першими.

— А якщо вони наважаться напасти по дорозі?

— Тоді ми покажемо, що Альфа йде не з проханням, а з вогнем у серці і мечем у руці, і готовий йти до своєї мети  навіть ціною власної смерті.