1

Ця історія почнеться у  місті-Залужжя. В нього є свої: король-Родерік і королева-Елеонора, з синами-двійнятами Лукас і Кай, лише тільки народ принців ніколи не бачив. Не прийнято у них так. При коронації одного з них,народ побачить принців.

Залужжя- це містечко, де всі люди і королівська сім'я - одна велика дружня  родина,але і в такому дружньому місці є нелюди.

У старому будинку на краю міста.

Дівчина Мирослава з темним волоссям і очима, з доброю душею, і любов'ю до батька,пече хліб.

У хату заходить її батько.

-О! Славка що на вечерю? -Питає батько знімаючи чоботи.

-Борщ із хлібом.- Відповіла Мирослава наливаючи батькові борщ у тарілку. 

-Мм смакота! Я так зморився на полі, у нас бик помер, іншого не було, прийшлося орати землю самим. 

-Ого, бідний бик.. сідай їсти, тільки руки помий!

Сівши за стіл, батько сказав:

-Ну що Слав?Коли заміж?

Мирослава подавилась, і  з подивом подивившись  на батька та сказала:

-Що? яке заміж, мені всього сімнадцять!

-Скоро вісімнадцять!Старою дівою хочеш бути?

-Тату мені ще рано..

-Не рано! І не сперечайся!

У Мирославиній сім'ї є всього лиш її тато-Іван,вона його дуже сильно любить. Матері у неї немає, вона померла коли дівчині було всього чотири роки.

Повечерявши батько сів на ліжко і хотів почитати книгу. Як тут він почув як вхідні двері вилають скрип.

-Мира ти куди? Крикнув Батько.

-Тату, ти відпочивай,а я скоро прийду. Сказала Мирослава стоячи біля дверей.

-Куди це ти зібралась?Спитав батько вставши з ліжка і направився до вхідної двері.

-Ну..Прогулятися.

-А, ну іди іди, лиш обережно ,може знайдеш собі кого..

-ТАТУ!

-Мовчу мовчу..лиш давай там.. не довго.

-Добре.

Мирослава вийшла з хати, і вдихнула нічний, прохолодний запах.Вона вирішила піти на своє улюблене місце - поле з невеликим пагорбом. Вона любила туди залазити і мріяти. Мріяти про майбутнє, про те, як вона з батьком живуть у богацтві. З мамою яку вона так любила. Вона приходила на той степ щоби не лише поміряти, а й щоб поспівати, вона так любила співати, як її мама.

-Ой ну нарешті тишина..

Світлячки почали літати по полю, при повній луні, 

-Яка ж краса!

Мирослава почала співати..колискову...мамину колискову

-~Місяць у небі малює шлях,зірочки сипле в твоїх очах.Вітер тихенько гойдає сни,щоб ти сміялися у снах ясних. Спи моя квітко,спи моє диво, я поруч завжди я буду щаслива~..Мирослава проронила сльозу.

Вона подивилась у небо і сказала:

-Мама..мамочка моя..як же я скучаю..

Раптом вона почула хрускіт гілок.

-Що це?

Вона перелякано озирнулась та побачила..високий силует.

-Хто це?

Силует тихенько побіг.

-А ну стій!

Вона побігла за ним.

Але поки вона за ним бігла силует спіткнувся, та  упав.

-Ай! Крикнув силует.

-Що? Хто це? Мирослава стала приглядуватись.

Прибігши вона побачила хлопця- шатен високий блакитноокий і дуже гарний.

-Ти хто?

-Я..я. Хлопець сильно корчився від болі.

Мирослава побачила що у хлопця кровоточить рана на руці.

-Ой давай я тобі допоможу. Пішли до мене там є ліки, я зможу тобі допомогти.

-Добре.

Дівчина допомогла піднятись хлопцю на ноги, і вони разом пішли до її дому.

-Як тебе хоч звати? Запитав у неї хлопець. 

-Мирослава, а тебе?

-Ае..Мирон.

-А ти звідки? Я тебе раніше тут не бачила..

-А..е...ну я переїхав тітку.. точніше від тітки точніше до тітки від моєї тами ой мата.. ТАТА... Кхм так від мами і тата до тітки.

-Ого а чого так?

-Да таке просто..

-До речі що ти робив у лісі, і чому коли я тебе помітила ти побіг?

-Ае... да я просто прогулятися вийшов.. а коли ти мене помітила.. ну я якось злякався..

-А..Зрозуміло.

Нарешті вони прийшли до дому Мирослави.

-Ось ми і прийшли. Так давай через вікно, у мене тато спить.

Вони перелізли через вікно.. ну як вікно то була просто дірка у стіні.

-Оу...як тут...

-Та я знаю, тут не дуже, але я тут живу.. Вона вдихнула і стала шукати щось чим можна було обробити  рану.

-Ого..Хлопець став уважно все розглядати.

Коли Мирослава знайшла все необхідне вона усадила Мирона на стілець і стала йому лікувати рану... як раптом у кімнату зайшов її батько...