Вибір

На ще зовсім недавно безтурботному й спокійному небі закружляли похмурі, свинцево-сірі хмари, що задавили сонце своєю вагою. Воно, наче розгубившись, зовсім зникло за їхніми важкими боками… 

Спалахнула блискавка, а за кілька секунд неподалік загримів грім, підтверджуючи своїм бурчанням, що ось-ось на землю обрушиться злива. Люди заметушилися, прагнучи якомога швидше сховатися від невідворотного дощу. Лише дерева, квіти й трава радісно тріпотіли, розгортаючись у раптово прохолодному повітрі, радіючи швидкому порятунку від спеки... 

І ось перші краплі дощу впали на землю, миттєво й без сліду поглинуті пересохлим ґрунтом. Але слідом за ними вже летіли інші краплі — їх ставало дедалі більше; вони зіштовхувалися боками, метушилися, тіснилися й штовхалися — кожна прагнула якнайшвидше, бажано першою, впасти на розпечену літню поверхню землі, тротуарів і дахів. 

Марі сиділа за столиком біля вікна, задумливо дивлячись на зливу. У теплому кафе пахло ваніллю й свіжоспеченими булочками. На шибках ліниво збиралися краплі дощу, розмиваючи за склом сірі обриси вулиць та силуети перехожих. У залі тихо лунала джазова музика, ніби намагаючись не порушити затишне заціпеніння післяобідньої години. 

— Більше нічого не замовлятимете? — поцікавилася офіціантка, що проходила повз. 
— Ні, дякую, — машинально відповіла Марі. 
— Тоді я принесу рахунок. 
— Так, будь ласка, — кивнула дівчина й знову відвернулася до вікна. Вона знала, що їй нікуди поспішати. Дощ, здавалося, виливався просто з неба, затоплюючи місто. Його удари по склу звучали як безперервна музика — тягуча й важка. 

Деякий час Марі сиділа в кафе, насолоджуючись тишею за склом, думаючи про те, як дрібні миті можуть складатися у великі події. І, можливо, саме цей дощ був тим моментом, що змінить її життя. 

Коли впали останні краплі й небо почало світлішати, вона підвелася з-за столика, прямуючи до виходу. У вузькому проході хтось штовхнув її у бік. На кілька секунд дівчина втратила рівновагу, випустивши з рук сумочку — вміст розсипався по підлозі. 
— Гей, можна обережніше! — крикнула Марі вслід нахабі. 
Високий хлопець із коротким попелястим волоссям. На спині його темно-синьої куртки біліли намальовані крила. Він жодним чином не відреагував на обурення дівчини. Не озирнувся, не вибачився — просто мовчки ковзнув до виходу й залишив кафе. Сердито бурмочучи щось собі під ніс, Марі почала підбирати свої речі з підлоги. 

У цей час на великій швидкості в бік кафе мчала машина. На повороті водій не впорався з керуванням. Пролунав душераздираючий вереск гальм і удар. Сірий седан врізався в ліхтарний стовп, зім’явши передню частину машини, наче папір. Стовп нахилився, розгойдуючись над тротуаром. Почулися перелякані вигуки перехожих. Разом з іншими відвідувачами Марі поспішила вийти на вулицю. 

Окрім водія, у цій аварії, дивом, більше ніхто не постраждав. Видовище, звісно, не для людей зі слабкими нервами. Сила удару була настільки великою, що голова сивоволосого водія застрягла в лобовому склі, вкритому павутиною численних тріщин, а обм’якле тіло безвільно спиралося на кермо. Навколо авто валялися бите скло, шматки бордюру та частини кузова. А у вологому повітрі віяло запахом бензину й спалених гальмівних колодок. 

Хтось намагався відкрити двері, стукав кулаком по склу. Водій не рухався. Один із перехожих зняв із себе піджак — він хотів накрити ним голову водія. Але жінка, що йшла поруч із ним (можливо, його дружина), щось тихо сказала йому на вухо — і вони поспішили піти далі. 

Сирени поліції та швидкої допомоги пролунали майже одразу, буквально за кілька кварталів від кафе — надто швидко, ніби їх хтось викликав заздалегідь. Або… чекав. 

«Як же мені пощастило. Вийди я на хвилину раніше — можливо, зараз лежала б на цьому тротуарі. Той хлопець буквально врятував мені життя», — подумала дівчина, притискаючи до грудей сумочку. Її серце шалено калатало, ніби намагалося вирватися назовні. А роззяв ставало дедалі більше. Марі ж поспішила піти. На душі було неспокійно. І той хлопець, із крилами на куртці, чомусь не йшов у неї з думок. Здавалося, що раніше вона вже десь його бачила, але не могла згадати де. Наче він змінив у її світі щось важливе — але що саме, вона не могла зрозуміти. 

Коли сирени швидкої розірвали повітря, попелястоволосий стояв у затінку великого в’яза, спостерігаючи, як Марі зводить плечі, не відводячи погляду від місця аварії. Вогонь мерехтів відбиттям у її очах, і в ту мить щось у ньому стиснулося. Щось надто людяне. Надто вразливе. 

«Ти мала б просто бути під моїм захистом», — подумав він, стискаючи пальці в кулак. «А я… Я починаю бачити в тобі не лише ту, кого оберігаю. Я бачу…» Ця думка обпекла сильніше, ніж крижаний вітер, що бив у обличчя. Він бачив її страх, її крихкість. І хотів би забрати це на себе. Хотів би сховати її там, де жоден страх не дістанеться до неї. Але він знав: це не його право. Не його роль.   
«Якщо я прив’яжуся…» — він відчув, як щось давнє всередині нього озвалося тривожною вібрацією, — «я втратю те, ким я є». На мить йому захотілося переступити цю межу, забути про все. Вийти з тіні. Підійти. Сказати їй щось. Простягнути руку. Але він залишився в темряві. 

Його силует тремтів, ніби він сам був сотканий із вітру й попелу. Він дивився, як Марі прибирає волосся з обличчя тремтячими пальцями. І змусив себе відвернутися. Старий інстинкт, холодний і правильний, знову опанував ним. А коли спалахи сирен згасли вдалині, він був уже далеко — несучи в собі безмовну присягу й крихітну, небезпечну іскру того, що колись може спалити його дощенту. 

У пам’яті Марі було кілька десятків випадків, подібних до цього. Як і сьогодні, перед якоюсь подією вона завжди бачила крила — знак згори. Здавалося, якась невідома сила завжди стоїть на її захисті. 

Того дня, приблизно рік тому, було так само...   
Парк був майже порожній. Гілки дерев рипіли під поривами вітру. Вологі доріжки блищали, віддзеркалюючи рідкі ліхтарі. У повітрі витав запах мокрої трави, землі й чогось невловимого — солодкуватого, мов квіти, що ростуть лише в найглибших снах. Десь у гіллі закаркала ворона. 

На іншому кінці скверу йшов чоловік. Поруч із ним, весело виляючи хвостом, крокував золотистий лабрадор. Раптом тварина почала поводитися агресивно. Чоловік присів навпочіпки, намагаючись заспокоїти свого улюбленця. Він не міг зрозуміти причину такої дивної поведінки в зазвичай спокійного собаки. Несподівано лабрадор зірвався з повідця й понісся до лавок, де сиділа дівчина. 

«Біжи! Швидше!» — пролунав голос у голові Марі. Озирнувшись довкола, вона помітила, як наближається собака. «Біжи!» — знову пролунало в її думках. Дівчина схопилася з лавки й щодуху побігла через сквер до найближчої крамниці. В останню мить вона встигла зачинити за собою двері. Від страху серце впало кудись униз. Важко дихаючи, вона спостерігала, як лабрадор із жахливою люттю й скажено кидався на скляні двері. Він дряпав їх лапами, гарчав і скалив зуби, намагаючись дістати свою жертву. Так тривало близько хвилини. А потім, ніби нічого не сталося, спокійно побіг геть. 

— З вами все гаразд? — занепокоєно запитала продавчиня, підійшовши до дверей і пильно поглядаючи крізь скло на вулицю.   
— Так, усе добре. Не хвилюйтеся, собака вже пішла. Напевно, повернулася до господаря. 

* * * 

— Чи не надто твій улюбленець її опікує? — запитав один із гравців.   
— Можу сказати те саме про твого підлеглого. Чи не захопився він випадково? — відповів інший, ледь усміхнувшись.   
Фігури на шаховій дошці завмерли в напруженій партії.   
— Ха-ха! Не існує абсолютного кохання й відданості. І зовсім скоро ти в цьому переконаєшся, програвши мені, — лукаво усміхнувся перший у відповідь. — Твій хід, — додав він, переставивши фігуру на шахівниці. 

* * * 

Високо над містом, де вітер тріпав рекламні щити й розгойдував дроти, на краю старого цегляного даху сиділа постать, зливаючись із сірим небом. Попелястоволосий дивився вниз — туди, де крізь вечірній натовп пробиралася Марі, проводжаючи її поглядом від автобусної зупинки до самого дому… Де б вона не була, куди б не пішла — він завжди слідував за нею. 

Його очі були примружені, обличчя зосереджене. Він бачив, як вона поправляє комір плаща, як незграбно оминає калюжі, як стискає телефон у кишені. Кожен її рух відгукувався в ньому тихою тремтячою луною спогадів — дивних, відголосків чогось давнього. 

Вітер тягнув пасма його волосся в різні боки, шепочучи йому на вухо забуті імена й застереження. Але він не зводив погляду з дівчини.   
«Не зараз», — подумав він. — «Я ще не можу підійти. Вона має відчути сама». Усередині, під ребрами, накопичувалася небезпечна теплота — та, що була для нього забороненою. Він боявся прив’язаності, боявся забути, хто він є і навіщо тут. Його призначення — оберігати, а не кохати. 

Жива, сповнена тепла й емоцій. Добра й завжди така життєрадісна… Чи знає вона про його існування? Чи впізнає його голос, якщо він знову до неї заговорить? Чи сподобається їй його незвичайна зовнішність? А може, вона злякається? 

Під його ногами кришилася черепиця. Світ унизу був галасливим, пульсуючим, метушливим, але тут, на даху, усе здавалося застиглим у безчассі. Тільки він і вона. Легкий подих вітру зірвав із його плечей останні сліди реальності, і постать почала розчинятися в повітрі, зникаючи в тумані. Ніби сама ніч поглинула його, залишивши лише коротке відчуття чийогось тихого присутності. 

А пізньої ночі, коли місто спало, загорнуте у сіре покривало туману, він знову був поряд. На перилах балкона, ледь торкаючись ногами холодного металу, стояв той самий попелястоволосий янгол. Його силует зливався з тінню, лише очі — трохи світліші у темряві — видавали його присутність. 

У квартирі за склом Марі лежала на ліжку, притискаючи до грудей подушку. Її обличчя було спокійним, та пальці ще ворушилися у тривожному сні. Він спостерігав за нею, не кліпаючи, не рухаючись. Легкий вітер ворухнув завіси, і Марі прошепотіла щось крізь сон — слово невиразне, але дивно знайоме. Попелястоволосий майже нечутно зітхнув.   
«Я тут», — подумав він. — «Я не дам тобі впасти».   
Але разом із цією обітницею в його серці ворухнувся страх. Марі була, як живий вогонь, на який він дивився здалеку, боячись наблизитися. Він завжди тримався осторонь, завжди був поза її світом, ховаючись у тіні, не бажаючи втручатися в її життя. Це було надто небезпечно. Він знав, що прив’язаність до неї означає втратити все. Прив’язаність означає відчути вразливість. А для того, хто не має людської форми, вразливість — це смертельна помилка. Він не міг цього допустити. 

На мить він затримав погляд на ній, наче намагався запам’ятати кожен вигин її обличчя, кожен подих. Потім вітер посилився. Його постать стала легшати, втрачати обриси — мов дим розвіювався в нічному повітрі. 

Коли Марі уві сні перевернулася на бік, балкон уже був порожнім. Лише легке тремтіння повітря нагадувало, що хтось стояв тут, охороняючи її спокій. 

* * * 

Так день за днем він продовжував спостерігати за Марі й оберігати її. Іноді — з мовчазних дахів. Іноді — з тіні дерев, чиє коріння пам’ятало більше, ніж люди. Часом — із сутінків старого парку. Його погляд ковзав, як вітер, невидимий, але відчутний. Йому хотілося залишити слід у її душі — не обличчям, а відчуттям присутності, мов тепле світло свічки на межі сну. 

І час, якому він завжди був непідвладний, раптом почав відчуватися інакше. Вiн тік не рівно, а пульсував, як дихання. Наче чиїсь невидимі сили ткали новий візерунок у його існуванні. Він почав помічати тріщини у звичній вічності — тонкі, як крижані ниточки на склі. 

Він не задавався питаннями про майбутнє. Для таких, як він, не існувало «потім». Лише вічне коло спостереження й охорони. Але чим довше він дивився на Марі, тим виразніше відчував: колишня вічність стає вузькою, як клітка. І в цій клітці — немає її голосу, її усмішки, її життя. 

Ця думка поверталася все частіше. Він намагався відмахнутися, сховатися у звичній відстороненості. Але серце, колись спокійне, тепер відгукувалося на її дотики до світу. Він знав, до чого веде прив’язаність. Хистка, невидима нитка ставала ланцюгом. Страх розчинявся у захопленні, а захоплення перетворювалося на вибір. Не раптово, а як вода, що тисячоліттями точить камінь. 

Минав час. І одного ранку він зрозумів — точка неповернення давно пройдена. 

* * * 

Далеко на сході зароджувався світанок. Велика багряна куля підіймалася над обрієм. Фарбуючи хмари у ніжно-рожеві барви, перші промені сонця ковзнули по хмарочосах і верхівках дерев. На краю даху однієї з висоток стояла самотня висока постать. Вітер торкався його обличчя, розвіваючи попелясте волосся, ніби шепочучи давні імена, давно забуті людьми. 

Він заплющив очі. Десь глибоко всередині тремтіла остання ниточка сумнівів.   
«Час настав».   
Ледь помітне сріблясте світло ковзнуло вздовж його силуету, як нагадування про ті висоти, звідки він колись упав. Простір навколо завмер — на коротку мить місто затамувало подих разом із ним. Навіть ранковий вітер стих, ніби сама природа схилилася до його рішення. 

Янгол повільно ступив уперед. Тканина реальності навколо нього ледь здригнулася, як поверхня води під місячним сяйвом. У ту мить його постать ніби розтанула в повітрі — не впала, а розплелася на найтонші нитки світла й тіні, розчиняючись між світами. Здавалося, він не стрибнув, а ковзнув крізь невидиму завісу, межу, яку мало хто здатен помітити. 

Його крила — давно приховані, майже забуті — на долю секунди блиснули за спиною примарним силуетом, перш ніж зникнути. У повітрі залишився ледь вловимий запах — тонкий, як старовинний пергамент і грозові хмари, як щось давнє й недомовлене. Він не падав. Він повертався туди, де почнеться нове. 

* * * 

— Який жах! З вами все гаразд? Ви можете підвестися? — стурбовано запитала Марі у молодого чоловіка, який сидів на асфальті біля її будинку. Кров із його лівої руки капала на землю, забарвлюючи асфальт у багряний колір.   
— Так, усе добре, не хвилюйтеся. Пара хуліганів. Я в порядку. А вони… вони вже втекли, — відповів він, підводячись із бордюру. Каптур недбало впав на плечі, відкривши його голову. 
Це була його перша брехня. Насправді ніяких хуліганів не було. Він позбувся своїх ангельських крил і став людиною — смертним. Віддав своє безсмертя — за єдине дотикання до її світу. 

Дівчина здивовано подивилася на незнайомця. Попелясте волосся спадало на чоло недбалими пасмами, сірими, майже сріблястими. Тонке обличчя з високими вилицями здавалося нереальним, мов вилите зі світла й тіні ранкового світанку. Його очі — дивного, тьмяного бурштинового кольору — дивилися прямо в душу, відкриваючи щось приховане й давнє. Він був одягнений просто: чорні штани, темний гольф і легка куртка. В її пам’яті одразу спливли картини з недавнього минулого: темно-синя куртка, білі крила на спині й таке ж попелясте волосся. А ще голос, він був таким знайомим…   
— Ти?.. — прошепотіла Марі.   
— Даніїл, — усміхнувшись, промовив хлопець, простягаючи дівчині здорову руку. — Будемо знайомі. 

* * * 

Десь далеко, над застиглою шаховою дошкою, двоє гравців обмінялися поглядами.   
— Ось воно… звершилося, — голос Диявола прокотився, як гул дзвонів над спорожнілою рівниною. Його долоні повільно піднялися над шаховою дошкою, мов він проголошував завершення давнього ритуалу. — Любов до смертної… — він вимовив це слово з майже благоговійною зневагою, — сильніша за клятви вічності. Сильніша за присягу Небес. Він обміняв своє безсмертя на ілюзію щастя… на гріховне дотикання до її світу.   
Диявол звів руки, мов диригент на піку симфонії, і холодна усмішка розцвіла на його обличчі.   
— Визнай поразку. Тепер, наступні сто років на землі належать мені. 
Його голос тепер звучав як вирок, висічений у камені.   
— Хай буде так, — промовив Бог із легкою посмішкою. Його голос був рівним, наче цей вибір не був для Нього чимось значущим, а просто частиною великого задуму. Ніби Він уже давно передбачив цей хід. Він повільно підняв коня й поставив його на d4, не кваплячись, мов замислившись над чимось важливішим, ніж сама гра. — Здається, наша партія затягнулася… Ти ж не очікував, що все триватиме так довго? — додав Він, уважно спостерігаючи за тим, як змінюються позиції. — Але в кожному ході прихована нова можливість.