До

— Ти мене зрозуміла?!? — чоловіча важка рука різко піднялась над моєю головою, а скрипучий голос додав страху, від якого і захотілося скрутитися равликом.

Втім, хоч захисна реакція тіла вчасно спрацювала і я закрила голову руками, зігнувшись вдвоє та притиснувши груди до колін, але все обійшлось. Рука затрималась в повітрі і опустилась, дякувати Богу, не на мої ребра.

— Щоб це було в останній раз, — цідить скрізь зуби. — Інакше, присягаюся, — ти не побачиш більше жодного світанку, — його голос пролунав вже значно тихше і стриманіше, але сенс слів рубанули сокирою. — Тримайся як можна далі від мене, — дихання Люцифера вказувало на те, що йому важко даються слова... або ж стриманність своєї злості, яку так кортить витрусити на моє тіло. — Не роби собі гірше... І їм також, — я не бачила його очей, бо ще не наважилась звільнитись від захисного кокону, все ще тремтячи від страху, але, здається, здоровий ґлузд і статус допомогли йому знов опанувати себе та не кидатись на своїх колишніх...

Чим тільки я думала, коли виходила за нього заміж? Він, звичайно, хоч і красень, з підтягнутою фігурою спортсмена, завжди із модною зачіскою, котра вимагає тонни лаку на чорному волоссі, але гонитва за перемогою його зробила вкрай черствим і жодні Rolexси його не зроблять гарнішим. Жага бути у всьому лідером отруїла його мізки, душу, якої в нього вже немає, і, більше того, наділила здатністю самостійно плюватися отрутою. Чи був він колись інакшим? Ні. Чи був він колись люблячим? Так. От тільки зараз я не знаю, що саме він любив — мене чи мої гроші, які передалися у спадок від мого діда? Хто і був гідною людиною в моєму житті, так це...

Ой, щось занесло мене в спогади. Вже й страх зник зовсім, та й погрози більше не летять стрілами в мій бій. Невже він десь дівся?

Випрямляю спину, опускаю руки, дивлюсь перед собою та по різні боки — а його дійсно вже як вітром здуло. Лиш я однесенька тепер ховалась від зайвих очей у приміщенні привокзального жіночого туалету з облізлими стінами. Для повчальних розмов з кулаками глядачів чи красивого інтер'єра не потрібно.

В носа в'ївся бридкий запах, який залишиться на одязі на весь день, але нічого дивного в цьому немає. Що ще можна очікувати від безкоштовних послуг? А що сукня у рубчик, темно-синього кольору, буде мати неприємний запах — не біда, вона і вигляд має не найліпший, бо вже заношена. Єдине, що бентежить, так це те, що опинилась тут не по своїй волі.

Коли мій, хоч ще й не офіційно, колишній чоловік вгледів мене серед відвідувачів міського парку, він вирішив діяти рішуче. Уявити тільки, як він бажає здихатись від мене, якщо не пожалкував свого часу і сам, а не з допомогою водія, відвіз мене на вокзал, купив білет на перший ліпший потяг, а потім ще раз пояснив чому я маю сісти на цей потяг! До речі, до його прибуття залишається три хвилини. Дивно, що він не зостався до цього моменту. Чи буде спостерігати з автомобіля? Не здивуюсь.

Але що мені з цього? Сісти і поїхати в невідомому мені напрямку, де мене нічого не чекає — не є моєю метою. Інша річ, залишитись тут, бо є надія, що на мене ще чекають...

***

— Благаю... Ти ж обіцяв, — тоненькі потічки зволожують моє обличчя, краще будь-якого крему.

— Проси все, що завгодно, але не це.

Чоловік напроти мене обережно копирсався у своїх документах, скорботно відповідаючи холодними словами. Він не піднімав навіть своїх сірих розкосих очей на мене, змушуючи дивитись на лисі вигини голови. Мабуть провина мучала.

— А більше нічого мені й не потрібно, — м'яке крісло утримало мене, не даючи шансу впасти на коліна від безсиля.

— Жити тобі потрібно. Жи-ти, — по складам виговорив, нарешті вткнувшись в мене поглядом. — Ось, наприклад, — коли ти в останнє щось куштувала? Лице бліде, кістки випирають з-під шкіри.

Запитання трохи розвеселило мене, але не від зненацька проявленої турботи, а від розуміння, що без красивої зовнішності, стильного одягу, грошей — ти втрачаєш друзів. Тим паче, якщо вони були для тебе більше, ніж просто друзі.

Пам'ятаю, як ще нещодавно він не міг відірвати від мене очей, вихваляючи мій новий образ у стилі Клеопатри, обсипаючи компліментами, а тепер ті свої очі відводить. Звісно — декорації не підходящі, не те що на тій званій вечері у поважних господ, які свого часу були моїми сусідами, а для нього "корисними зв'язками".

— Снідала вранці, — відповідаю, оминаючи уточнення, що сніданок був вчора. — Але що та їжа, якщо не маєш з ким її розділити, — змахую залишки сліз з очей, згадуючи про свої вміння бути незламною та йти до кінця. — Прошу тебе, Ілля — будь моїм адвокатом. Суд завтра, а ти, як ніхто інший, знаєш справу.

— Я не можу, — на хвилину він завмер, позбавивши уваги свої дорогоцінні документи, які повсякчас шаруділи під натиском його пальців. — І тобі краще в це не вплутуватись.

— Ось як? Не вплутуватись в те, що стосується мене? — брови мимовільно злетіли на лоба.

— А навіщо псувати життя?

— Що ти верзеш, Ілля?!? — знов бризнули ці проклятущі сльози, бо тіло не давало собі ради. — А втекти це вихід? Цим я не псую своє життя?

— Я не про твоє життя, — холодний тон голосу мого, в минулому, найкращого друга, приголомшили своєю відвертістю. — Ти в них спитала, чи хочуть вони таку матір?

— Ніби сам не знаєш, що не спитала.

Ну що ж, на цьому можна сміливо ставити крапку. Розмова невдала, як і сама ідея розпочати її. Якщо мені тут не раді і не хочуть допомогти — значить саме час викреслювати зі свого життя ще одну близьку, колись, людину.

— Отже, нічим не зарадиш, — встаю на ноги, наважившись покинути кабінет свого любого друга. — Але визнай, — осмілююсь сказати правду. — Що ти продажна скотина.

Окидаю зверхнім поглядом суворого чоловіка в стильному чорному костюмі. Як завжди має бездоганний вигляд, але дорого — не значить краще всіх. До того ж, авторитетність найкращого адвоката міста не означає, що він здатен на все. Наприклад, бути милостивим не може.

Та його серце крається — я знаю це напевно. От тільки робота та дружба для нього несумісні. Всі знають його нейтральність в таких справах, а кам'яне лице та спокій на обличчі лиш підкреслюють його непохитність. От тому і відмовляє. От тому позбавляє мене останньої надії, хоч і обіцяв бути поруч, щоб не сталося. Кажу ж — продажний...